Читати книгу - "Покохай мене, Стефанія Лін"

Весна приходить не за календарем. Погода стає гіршою ніж була взимку.  З неба падає сніг, хурделицею місто засипає, у полон бере. На вулицях фактично нікого немає, сьогодні вихідний, та і транспорт у пастці на дорозі, тож прямую з роботи додому пішки. Йти досить далеко, проте інших варіантів немає. Маріан поїхав у Золоте щось перевірити на прохання Марка, тому не може забрати, а просити самого Данте не збираюся. Я викреслила його з життя, як він стер мене. Вся увага зосереджена на цілі, зараз я у пошуках місця під мій задум. 

Під ногами хрустить сніг. Крок за кроком, я йду, а думки у снігову лавину збираються. За останній час сталося багато усього і нічого водночас. Моє життя справді круто повернуло, стало іншим. Були надії, що розбилися. Сподівання, від яких навіть крихт не зосталося. З'явилися нові цілі й мрії на фоні гнівних образ й болю. Не впевнена, що змогла дати крила тому, що душу ятрить щодня, тишком нишком, сидячи у самих її глибинах, але знаю інше — коли маєш мету, йдеш до неї, то вдається змінити фокус. А це саме те, що потрібно. 

Нарешті добираюся додому. Вже темно і надто пізно, тому дивуюся, помітивши чоловіка під будинком. Він крокує поруч із заведеним автомобілем, побачивши мене, завмирає. Не одразу впізнаю у ньому Олега, водія Данте. Стурбоване та хмуре обличчя поглядає на мене у пошуках підтримки.

— Добрий вечір, — починаю перша, — щось сталося? 

Чоловік вимучено усміхається. 

— Пан Данте захворів.

— Викличте лікарів, — мій голос тремтіти починає.

— Викликав. Не я, Марина. Лікування прописали, вона бігала навколо пана Данте, але він прогнав її. Марить. Висока температура, їхати у лікарню відмовляється…Я подумав, що…

Тиша висить над нами обома важкістю. Олег вирішив, що я можу виправити ситуацію, або змусити Марка поїхати у лікарню? Він помиляється. Нічого не змінилося, я для нього ніхто, була раніше, є зараз. 

— Будь ласка, — м'яко просить. Олег надто хороший, щоб бути водієм Марка. 

Глибоко вдихаю. Данте приходив, коли було погано, отже маю віддати борг. На цьому поставлю справжню крапку, вже давно пора.

— Добре. Дайте мені лише хвилин десять, забіжу додому.