Читати книгу - "Легенда про зміїне серце, або Друге слово про Якуба Шелю, Радек Рак"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Не встиг юнак пройти навіть пів сотні кроків, як між соснами майнув темний рогатий обрис. Шеля наосліп кинувся тікати, але знав, що тінь його наздоганяє. Вона з’являлася то з лівого, то з правого боку, Якуб відчував її смердючий собачий подих. Він петляв, як міг — і все марно. Потвора заступила йому дорогу, сопучи й важко дихаючи, і Шеля помітив, що це не одна потвора, а дві, і що, власне кажучи, це не потвори, а чорти, до того ж знайомі.
— Пррр! — заволав один із них, отой гарний, з оленячими рогами, який сидів верхи на другому, товстому й кудлатому, з ріжками, як у цапа. Товстий чорт зупинився, проте йому, схоже, не в смак було робити за жеребця, бо він почав брикати й тупцювати на місці. Той, перший, мав ногу в лубках, а другий — пов’язку на правому оці. — Привіт, Кубо! Дивне місце ти обрав для прогулянок. І куди ж тебе дорога веде, мій любий?
— До дупи, — буркнув Якуб, більше зараз роздратований, ніж переляканий. — Іду, куди йду, бо таку маю забаганку. Я вас не знаю.
— Зате ми тебе добре знаємо. Я Азарадель, а цей бідолашний товстун — мій друг, Амазарак. — Оленерогий вищирив у посмішці білі зуби. — Ідеш, куди йдеш! Добре сказано. Справді по-панському!
Якуб знітився на ті слова. Бо для чого він, власне кажучи, йшов? Для того, щоб знайти Славу, чи для того, щоб здобути серце Зміїного Короля, виповнити своє бажання і стати паном?
— Не ваша це справа. Ідіть до дідька.
— Твої слова ранять наші серця, — жалісно забекав товстий Амазарак.
— Це в тобі говорять упередження, які вклав тобі у голову Лихий Чоловік, — сказав Азарадель.
— І кіт, — додав Амазарак. — Котам не можна вірити. Особливо, якщо вони не завжди бувають котами.
— Щойно ми дізналися, що Лихий Чоловік дозволив тобі вирушити в цю небезпечну країну, то одразу пішли твоїми слідами.
— Отак, від доброго серця? — глузливо запитав Якуб.
— Ми вільні чорти. Робимо, що нам подобається. Одним помагаємо, іншим шкодимо, — простодушно відповів Амазарак.
— Мушу зізнатися, Кубо, що ми спостерігали за тобою, коли ти жив у Слави.
— Тільки нам цей довбаний котяра перешкоджав. — Амазарак сплюнув на землю. — Якось ми вже хотіли до тебе підійти, позавчора в лісі. Але приперся той п’яндиголова на своїй козі. Азараделя віддубасив, а мені око вибив, бо та коза в нього ріг встромила.
— Проте бачили ми достатньо багато, — підхопив Азарадель. — Ми тебе, Кубо, просто любимо. Тебе чорти люблять.
— І жаль було дивитися, як із тебе той старий ярижник дурня робить. Ех, якби тільки Неславка це бачила…
— Що з нею?! Ви знаєте?! — Якуб підскочив до Амазарака й схопив його за кудли на грудях. — Кажи!
— Спокійно, хлопче, спокійно…
— Правду сказати, ми не знаємо. — Оленерогий Азарадель розвів руками. — Пішла. Пропала. Не зустріли ми її між померлими, тут, у підземному світі, але стежки відьом відрізняються від стежок звичайних людей. Може, вони після смерті потрапляють у якесь інше місце.
— Так само, як пани, — додав Амазарак. — Пани йдуть до кращого світу, до неба.
— А ще кажуть у селі, що пустельниця не померла, що вогонь не хотів прийняти її тіла, — продовжував Азарадель. — Є надія, Кубо. Разом ми знайдемо Славу.
— Ми?
— А чого ти дивуєшся? Ми обоє любимо її. Файна жіночка. А в ліжку — як ласка. — Товстий чорт забулькав від сміху.
— Без нас ти загинеш, — Азарадель швидко підтримав приятеля, бачачи гнівний вираз, що народжувався на обличчі Шелі. — Тут небезпечно, а ти не маєш зброї. — Чорт зігнувся до самої землі й невідомо звідки видобув криву шаблюку з різьбленим руків’ям. — Прийми цю зброю на доказ наших добрих намірів.
Зачарований Якуб сягнув по шаблю. Вона була важчою, ніж він сподівався. Вийняв її з піхов, шкіряних, оздоблених золотим окуттям, і незграбно махнув для проби. Чорти передбачливо відійшли на крок.
— Виглядаєш як справжній пан, Якубе, — ствердив Амазарак, але непереконливо, бо Шеля і далі виглядав як хам.
Проте юнак не слухав його. Він тяв і рубав повітря навколо себе, і через якийсь час шабля вже зовсім не здавалася йому аж такою незручною. Чи то його рука звикла до її ваги, чи була в цьому якась чортівська каверза, важко сказати.
— Криця краща, ніж молитви Лихого Чоловіка, — сказав Азарадель, коли Якуб уже добряче намахався, але ще нізащо не хотів сховати шаблю у піхви. Нагадував дитину, яка прагне натішитися новою іграшкою.
Бо й справді було чим тішитися. Блиск, який бив від моху, танцював на лезі, ніби воно було викуте не зі сталі, а з місячного світла. Огорнуте шкірою руків’я було теплим і приємним на дотик, натомість лезо здавалося таким крижаним, що аж обпікало. Якуб довго, дуже довго приглядався до свого здеформованого відбиття в клинку. Так, мати таку шаблю — це вам не абищо. Мати таку шаблю — це не абиким бути.
Шеля стояв би так і стояв, але із зачарування його вирвав новий подмух духмяного вітру. Чорти болісно скривилися.
— Знову цей вітер, — сказав Якуб.
— Це не вітер, — відповів Амазарак. — Це подих Зміїного Короля.
XXXIII. ПРО ЗМІЇНОГО КОРОЛЯ
Повідають, що Зміїний Король спить на горі скарбів у своїй печері десь у Бескиді. Таким уявляють його собі ті, котрі ніколи його не знали. Бо речі й люди переважно є зовсім іншими, ніж ми собі думаємо.
Якуб зрозумів, що має справу зі Зміїним Королем, лише тоді, коли опинився в його пащі.
Він не зорієнтувався, коли чорти привели його до могутнього скельного виходу із сірого каменю, яких багато в Бескиді. Скеля мала форму буханки хліба, з одного боку трохи нижча, з другого — трохи вища, і вся вона обросла мохом і покрученими сосонками. У нижчій частині відкривався просторий грот, такий великий, що в ньому можна було б розмістити цілий тар-новський ринок, а може, навіть ще більший.
Не зорієнтувався, коли Азарадель потягнув його за руку вглиб грота, звідки віяв духмяний вітер і звідки доходило медове, ніби вечірнє світло. Не зорієнтувався навіть тоді, коли уважно придивився до сталактитів на склепінні грота й помітив, що посередині видніють кілька величезних, а ряд менших звисають над самим входом, навпроти сталагмітів однакової форми й розмірів, що виростали з ґрунту.
І тільки придивившись до чорного язика на дні грота, широкого, як Віслока в околиці Пільзна, Якуб зрозумів, що це ніякий не грот, а
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Легенда про зміїне серце, або Друге слово про Якуба Шелю, Радек Рак», після закриття браузера.