Читати книгу - "Врятувати президента, Марчін Цішевський"

- Я хочу поговорити з джерелом, – сказав Карпюк.

- Неможливо. Тип мертвий.

– Москалевич?

Начальник охорони президента був взірцевим прикладом обізнаної людини. Він був на "ти" з керівництвом міського поліцейського управління, мав друзів в штабі військової поліції, не кажучи вже про начальника Холиченка. У його завдання входило забезпечення діяльності високошвидкісного інформаційного каналу. Усі зрозуміли, наскільки важливо захистити главу держави, і наскільки небезпечними є сили, які хочуть змінити нинішній стан речей.

- Він, – кивнув полковник, намагаючись не показати, що бреше. Коли Лєна розмовляла з інформатором, Москалевич був уже мертвий. У поляків було інше джерело, теж добре обізнане в реальності. Незважаючи на збіг інтересів і їхню дружбу, Карпюку не потрібно було про це знати. – Його розстріляли хлопці з ГРУ.

- Але він встиг дещо сказати.

- Це все, що я знаю.

- Тому що не ти його вів.

- Поляки.

Карпюк з розумінням кивнув.

- Коханий, покажи мені якогось хлопця, якого б пані лейтенант не завербувала, – сказав він, розсмішивши Холиченка. Через деякий час він продовжив більш серйозно: – Звичайно, Зеленський не захоче й чути про посилення заходів безпеки. Я не зрушу його, поки не почнуть падати бомби. Я теж не дам йому безпосередніх охоронників, бо він викине їх за двері.

- Можеш досконало просвітити його людей, – запропонував полковник.

- Ми вже всіх перевірили, – відповів Карпюк.

- Ти шукав поточні російські зв’язки. Він сплячий агент. Вони ніколи його не активували. Перевірка даних. Придивіться до всього незвичайного. Я б почав із тих, хто найбільше не любить кацапів. Радикалів.

- Вірно.

- Зеленський збирав свою команду після перемоги на виборах. Але хтось зі старої колоди, хто ще пам’ятає Кучму чи Кравчука.

- Це, в свою чергу, надто просто.

- А вони знову такі витончені?

Генерал погодився з цим. В кабінет заглянула секретарка.

- Пане полковник, вас запрошує президент.

Холиченко підвівся.

- Я мушу йти.

Піднявся і Карпюк. Вони стояли обличчям до обличчя.

- Знаєш, ким був Москалевич? - запитав хазяїн кабінету.

Холиченко кивнув. Запитання Карпюка містило припущення, яке відповідало попереднім передчуттям полковника. Елементи гри не поєднувалися.

- Якщо це правда, чому він пішов до поляків? – запитав гість.

Генерал багатозначно подивився на нього. Здогадайся сам, показував він.

- То що далі? – продовжив Холиченко після тривалого мовчання.

- Це залежить від того, чи хочеш ти попередити поляків.

- Повинен, я? Що краще для нас?

- Ти і без мене знаєш: що.

- Скажи.

- Як на мене, краще мати Захід на своєму боці. Якщо на них нападуть, вони розсердяться. Американські інтереси будуть під загрозою. І ми отримаємо допомогу НАТО, можливо навіть пряму. Це дозволить нам захиститися і загнати Володю в пекло.

Чи то, Карпюк, припускав, що російська провокація матиме протилежний ефект від очікуваного, оскільки не стримає Захід, а консолідує його та посилить опір. Цікаво, чи врахували це росіяни у своїх розрахунках. Як і в будь-якій стратегічній грі, досягнення мети може виявитися неможливим через неправильну оцінку навіть одного (або кількох) факторів, з яких складається весь план.

- Треба подумати, – сказав Холиченко. - Тримайся.

- Ти також.

Полковник зник за дверима. Карпюк набрав певний номер телефону.

Більше вони вже не побачилися.

***

Вони дійшли до кінця тунелю. Прохід перекрили інші ворота, ще могутніші за попередні. Найсерйознішою перешкодою на їхньому шляху були стотонні багатошарові дверні рами, які рухалися вбік електродвигунами. Відкрити їх ззовні було неможливо. Це міг зробити лише хтось на іншому кінці, хтось знав чотирнадцятизначний код і чиї відбитки пальців були зареєстровані в базі даних людей, уповноважених самостійно пересуватися закладом і самостійно виконувати різні дії, наприклад, евакуацію. президент та вибрані співробітники. Коло таких людей налічувало лише декілька імен.

Майор Фомін дивився в об'єктив підвішеної до стелі камери. Скло нагадувало нерухомі очі акули. Діод, який зазвичай регулярно блимає, також виявився мертвим. Завдяки чиїмось зусиллям система моніторингу останні кілька хвилин не транслювала живе зображення, а відтворювала зациклені, раніше записані кадри порожнього коридору. Що було, начебто, надмірною обережністю, адже підлеглі Карпюка, які стежили за моніторами, уважно спостерігали за тими місцями, де був рух. Ніхто не хотів надто часто дивитися на екран, який показував тунель майже на вісімдесят метрів під землею, майже на вісімдесят метрів під землею, закритий і порожній, тому ймовірність того, що хтось помітить операторів, була невеликою — але вона існувала, і тому цієї деталі не було знехтувано.

Майор глянув на годинник. Вони дійшли до воріт на три хвилини раніше. Вони мали хвилинку відпочити.

Він натиснув на кнопку радіо. В ефірі з’явився стислий звіт тривалістю частки секунди про те, що штурмова група досягла вихідної позиції. Інші команди, розташовані в різних частинах Києва, отримали його, розшифрували і прийняли. Також повідомили про готовність.

Дві з половиною хвилини.

Етап 6

Вільгат витер піт із чола. Температура в головному приміщенні Центру повітряних операцій була нормальною, але у старшого чергового склалося враження, що африканська спека тут нестерпна. Але хоч події відбувалися не стільки швидко, скільки з нестримним імпульсом, схожим на стотонну брилу, що котиться по злегка похилому схилу і змітає все на своєму шляху, Вільгат усе ще контролював ситуацію.

Поки що.

Спочатку він зв’язався з українським колегою, таємно сподіваючись, що вони передумають, скажуть, що після додаткових роздумів справляться самі, адже російська авіація все ще на базах, тому транспортники не потребують озброєного конвою, дякуємо за готовність, тощо. Однак ні. Полковник, який сидів десь у бункері під Вінницею, абсолютно неймовірною сумішшю російської, української та англійської, гаряче подякував йому від імені українських військових повітряних сил, президента Зеленського та від себе (на чому він двічі наголосив) за готовність допомогти, і надав канал зв’язку, яким польські пілоти мали контактувати з українськими пілотами та українським центром наведення, визначив час і місце зустрічі обох формувань і нарешті заявив, що Іл-76 незабаром будуть готові до зльоту. .

Закінчивши розмову, Вільґат зітхнув (майже здувши кілька аркушів нотаток зі стільниці. Він мав кілька старомодних звичок: наприклад, щоб упорядкувати свої думки, він любив шкрябати на папері ручкою й записувати все, що прийшов йому на думку у вигляді суміші букв і слів, відомих тільки йому символів, які було важко розшифрувати), відновив зв’язок з командиром 2-го тактичного авіакрила, а потім з важким серцем підтвердив попередній наказ, щоб визначені до операції