Читати книгу - "Врятувати президента, Марчін Цішевський"

костюми, перуки та накладні вуса, схожі на найзвичайніших жителів міста, виходили з вантажівки парами або поодинці, а потім прямували до перону, законно кидаючи пластикові жетони, що дозволяли їм зайти на вокзал і проїхатися в поїзді. Раніше підкуплений охоронець (з дуже проросійськими настроями) переконався, що камери станції постраждали від незначної несправності, яку усунули через п’ятнадцять хвилин. За іронією долі, в той самий момент на іншому кінці станції виникла жорстока бійка за участю кількох гарячих (та п’яних) молодих людей, які швидко перейшли від образ до кривавої бійки з кулаками, ножами та телескопічними палицями. Йшлося, начебто, про суперечку між уболівальниками київського "Динамо" та донецького "Шахтаря", які приїхали до столиці. Щоб припинити бійку, знадобилося аж три патрулі поліції, а в численних підземних коридорах і платформах головного вокзалу київського метро патрулів не було.

На одній із колій зупинився поїзд. Натовп передусім бажав зайняти місце посередині — ніхто не звертав особливої ​​уваги на чотирнадцять молодих непоказних чоловіків, що стояли збоку. Коли хвиля тих, хто сідає, почала рухатися, люди Фоміна непомітно зникли за маленькими, трохи іржавими дверима в кінці однієї з платформ.

Вони опинилися на початку тунелю, який щодня закривали, і який тьмяно освітлювали кілька ламп. Вони зняли цивільні куртки, під якими були одягнені вогнезахисні чорні комбінезони. Вони вилучили зброю та спорядження з туристичних сумок та рюкзаків. Одягли тактичні жилети, застібнули лямки шоломів, перевзулися, повісили на пояси гранати. Бійці виконували кожну дію якісно, ​​але без зайвого поспіху, допомагаючи один одному та стежачи, щоб усі предмети особистого спорядження були надійно закріплені та не створювали жодного шуму під час маршу.

Група з чотирнадцяти осіб за хвилину перетворилася з цивільних на злагоджений військовий підрозділ.

Щоб розпочати реальну місію, їм треба було подолати кілька перешкод.

Перша з’явилася вже через сорок метрів. Прохід перекрили ворота товщиною в лікоть, зачинені на електронний замок. Саша Крупський відкрив їх без особливих проблем — підготовка до операції включала, серед іншого, отримання комбінацій цифр, які звільняла замки.

Вони переступили поріг і опинилися в тунелі секретної лінії метро, ​​яка знаходилася у виключному розпорядженні вищої влади України. Поодинокі рейки йшли майже на схід. Перед операцією Фомін (і не тільки він) так довго вивчав плани, що фактично знав їх напам'ять: він знав, що приблизно через сімсот метрів вони будуть точно перед Президентським палацом. Однак не він був їхньою метою.

Майор спостерігав, як Саша закрив важкі червоні від іржі двері, відокремлюючи їх від зовнішнього світу двометровим сталевим бар’єром, потім змінив код і пройшов через вхід. Будь-хто, хто намагатиметься їх переслідувати, зіткнеться з проблемою, для вирішення якої команді знадобиться час.

Підготовка завершена.

Вони рушили.

***

- У президента в найближчому оточенні є кріт, – майже задихаючись, оголосила Лєна без передмови, ставши біля Ваймана. - Дуже близько. Напад планується сьогодні ввечері.

Холиченко дивився на неї, як на рідкісну екзотичну пташку, змушуючи свій стомлений, перевантажений інформацією розум працювати на повну котушку. Йому вкрай потрібен був відпочинок, а він не міг собі його дозволити. Українець не міг згадати, коли востаннє спав всю ніч. В іншому житті, думалося. Поляки теж виглядали виснаженими.

- Щось більше? – гаркнув він.

- У мене більше нічого немає.

- Звідки в тебе ця інформація?

Жінка стиснула губи.

- Вадим, ми давно знайомі, так? – втрутився Вайман. – Якщо вона каже, що існує серйозна загроза, сприймай це серйозно.

- Я маю бути конкретним. Палац добре охороняється. Президент нікуди не йде. Чи знаєте ви щось про тип нападу?

- Ні. – Лєна висунула підборіддя вперед. Її очі потемніли. – Але, можливо, про всяк випадок варто його перевести.

- А може, саме це мав на увазі ваш інформатор.

Вона замовкла. Холиченко запам'ятав слова слідчого про результати допиту полонених учасників диверсійних груп. Ці люди були просто звичайними солдатами з мінімальною підготовкою щодо диверсій. ФСБ практикувала своєрідний аутсорсинг людських ресурсів без безпосереднього залучення своїх добре підготовлених офіцерів. Це траплялося і раніше, але для набагато менш значущих завдань. Напрошувалася теза про відволікання уваги українських спецслужб від реальної загрози. І це дуже гармоніювало зі словами молодої польки, яка чудово розмовляла українською.

Тому він їй повірив, звісно, ​​повірив – і сказав трохи образливі слова, щоб було зрозуміло, що він не дуже зважає на інформацію. Попри все, вони не були однією командою. Крім того, він відчував злість – уже вдруге за день виявилося, що поляки мають принаймні такі ж хороші джерела інформації, як і він. Може навіть кращі. І вони були на його території. Так бути не повинно.

- Перепрошую, потрібно ненадовго відійти, – сказав він. - Незабаром повернуся.

Не чекаючи відповіді, він рушив уперед. Показав своє посвідчення ще одному черговому (хлопець добре знав полковника в обличчя, але все одно дивився на документ так, наче бачив його вперше в житті) і пішов бічним коридором до частини, яку займає служба безпеки президента. Бригадний генерал Борис Карпюк був значно молодший за Холиченка, мав широкоплечу постать спецназівця та залізний рукостиск. Він привітався з полковником, як із давно втраченим другом, і одразу запросив на каву.

– Як ситуація? – спитав Холиченко, дрібними ковтками попиваючи киплячу, чорну як смола рідину.

– Як у російському цирку, – відповів охоронець. – О восьмій поступає інформація, що вони зайдуть, о дев’ятій – тверда заперечення, що вони категорично не зайдуть, о десятій – наліт, об одинадцятій – ракетний обстріл; то всі знову кажуть, що це лише видимість, і орки тільки лякають людей. Знову і знову. А шеф живе в своєму ритмі.

- І надалі не хоче чути про заходи безпеки.

- Ну, не хоче, хоч і Подоляк, і Стефанчук, і Шмигаль, і інші його вмовляють. Нічого Глухий як пень.

Незважаючи на похмурий зміст своїх слів, Карпюк все одно посміхався кутиками вуст. Скільки себе пам’ятав, Холиченко ніколи не бачив його розлюченим чи навіть неврівноваженим. Чоловік ніколи не втрачав холоднокровності, навіть під час найглибшої кризи, намагаючись навчитися чогось нового. Він мав добру голову на плечах. Був призначенцем президента і рідкісним зразком потрібної людини в потрібному місці.

- У мене є непідтверджена інформація про планований напад, – сказав Холиченко. Кава стимулювала кров циркулювати швидше. Втома поволі спала. – Ні часу, ні плану я не знаю.

Карпюк став трохи серйознішим.

- Самовбивця? - спитав він. - Група? Вибуховий пристрій? Ракета? Міномет?

- Не знаю. Скоріш за все, у вас є кріт.

Посмішка повністю зникла з вуст генерала.

- У