Читати книгу - "Врятувати президента, Марчін Цішевський"

Вільгат з розмаху усівся на своє місце і з важким серцем зв’язався зі штабом 2-го тактичного авіакрила.

5 етап

Полковник Вадим Холиченко чекав у вестибюлі президентського палацу. Вони привітали один одного коротким рукостисканням. Їх вже ретельно обшукали, вилучивши електронні пристрої, зброю, запасні обойми та навіть годинники. Ференц встиг злісно прошепотіти Вайману, що їм все одно дуже пощастило, бо охоронці не забрали в них кардіостимулятори. Жарт здався майору не смішним.

- Де Тамара?

Ференцу довелося зосередитися, щоб зрозуміти, про кого йдеться. Українці знали Лєну під іншим псевдонімом, що було дивно: у ведучих була детальна особиста інформація про неї, але їхній справжній псевдонім був секретом. Ференц не дуже пам'ятав, хто і з якою метою придумав цей маскарад.

- Вона трохи запізниться, але приєднається до нас, – оголосив він.

- У неї є двадцять хвилин. Уся зустріч триватиме п'ятнадцять хвилин.

У залі палацу панувала незвичайна активність. Занепокоєні чиновники приходили і йшли. На них ніхто не звертав уваги. Охоронці у подвійній кількості були озброєні автоматами. У них були похмурі вирази обличчя, і все їхнє ставлення давало зрозуміти, що з ними не варто зв’язуватися.

- Ти хочеш мені щось сказати? – запитав українець.

- Ти знайшов його? – запитанням на запитання відповів Вайман.

Холиченко, скоривши театрально наївне обличчя, показав пожовклі від нікотину зуби.

- Кого?

- Не прикидайся. Мертвого Москалевича.

- Мушу визнати, що вам вдалося мене здивувати, – серйозно сказав українець. – Хороший калібр. Що він там робив? Він був вашим джерелом, і ГРУ його застрелило?

- Вони швидко обернулися, – зумів бути відвертим Вайман. Він намагався не думати про думку Малішевського щодо того, що він щойно зробив. Згідно з принципами полковника, він повинен стояти на своєму і нічого не визнавати, навіть якщо джерело мертве. Однак Вайман вирішив, що надзвичайні обставини виправдовують відхід від правил. Українці мали право знати.

- Сьогодні вранці було те саме? Невдале полювання?

- Так.

- Я розумію, чому він не хотів з нами спілкуватися, – продовжив імпровізований допит українець. – Але чому він не доповів янкі? Я не вірю, що вони платять гірше за вас.

- Він не хотів грошей, – по-дитячому образився Вайман.

Довгу мить запанувала тиша. Холиченко уважно вивчав вираз їхніх облич.

- Ви впевнені, що удар був спрямований в агента? – запитав Холиченко після довгої мовчанки. Майор здивувався. Хтось такий досвідчений, як Холиченко, повинен додатково дослідити питання мотивації російського ФСБ-шника. З якоїсь причини він закинув тему.

- Чому Ви запитуєте?

- Можливо, ви були ціллю.

- Ми припускаємо, що це все-таки був Москалевич, – долучився до розмови Ференц. Останнім часом він погано спав. Його очі горіли. Голова була наповнена звинуваченнями з боку зарозумілого поліцейського, в голосі якого лунали погрози з гуральським акцентом. – Можливо, він і ми.

- Від нього ви отримали інформацію про диверсантів?

- Вірно.

- А потім ви цілий день провели разом. Припускаю, що ви не розмовляли про погоду.

Ференц глянув на майора. Вайман обдумав відповідь. Зізнання контактів із чоловіком, тіло якого київська міліція виявила на місці стрілянини, має зовсім інше значення, ніж розкриття російського плану ведення війни на початковому етапі.

- У нас було дуже мало часу, щоб перевірити інформацію, – наостанок сказав він. – Перш ніж зайти глибше, ми вирішили, що його потрібно перемістити. А потім знову напали.

Холиченко якусь мить дивився на нього. Усі троє знали, що питання залишилося без відповіді.

- Добре, – несподівано погодився українець. – Почекай хвилинку. я маю подзвонити.

Не чекаючи реакції, він підійшов до одного з охоронців і трохи поговорив з ним; офіцер кивнув, відкрив одне з відсіків великої сталевої шафи та вийняв мобільний телефон, який простягнув полковнику. Незважаючи на високе звання та посаду, Холиченко був пов’язаний тими ж правилами, що й гості ззовні.

Українець стояв у дальньому кутку залу і підносив апарат якомога ближче до рота.

- Він не купив цю версію, – сказав Ференц, переводячи погляд на майора.

- Не мав права, – погодився Вайман. Раптом він відчув жахливу, непереборну втому. За годину дрімоти віддав би річну зарплату. Він не спав двадцять годин. В нього стріляли, він мусив тікати, викручуватися, брехати і викривляти реальність. Все раптом здалося безглуздим. Сили, з якими він зіткнувся, здавалися незнищенними. На якусь мить він відчув себе мурашкою, яка стояла перед жорнами.

- Буде якась сутичка, – продовжив Ференц. – Треба повідомити Малішевського.

Вайман знав, що це необхідно, але думав про це неохоче, тому що попередня розмова з його шефом була нелегкою. Керівник відділу виявив (м’яко кажучи) невдоволення втратою Москалевича. Він не сказав цього прямо, але Вайман відчув, що полковник має претензії, що вони не справляються зі своїм завданням. Він дав зрозуміти, непрямо, але досить зрозуміло, що якби вони були більш обережними, росіянин був би живий і міг би принести неоціненну користь Польщі. Знання, які він забрав із собою в могилу, дозволили б польській розвідці відкрити найглибші таємниці ФСБ, не лише детально вивчити структуру цієї організації, а й її плани, методи діяльності та цілі, що, у свою чергу, було б надзвичайним активом у відносинах з американцями, міцною валютою, якою можна платити за різноманітні вигоди від старшого партнера, який звик до ділового мислення.

Вайман, хоч він, очевидно, розумів причини розчарування свого начальника, відкинув такі міркування. Їх було просто замало, про що полковник добре знав. Ференц і Лєна зробили все можливе, і якби не несподівана допомога людей Толяка, вони б, мабуть, загинули, захищаючи Москалевича, що трагічно підтвердило б тезу про критичну недостатність кадрів, які здійснюють таку складну операцію, як захоплення агента на чужій території, і, мабуть, лише тоді це спонукало б владу покращити ситуацію.

- Я подзвоню йому, коли ми підемо звідси, – сказав Вайман.

Повз промчав голова української військової розвідки. Він їх навіть не помітив, лише побіжно кинув якусь увагу Холиченку, який після розмови повертав телефон у сейф.

У той момент, коли полковник повідомив, що президент прийме їх трохи пізніше через продовження зустрічі з головнокомандувачем української армії, Ференц побачив Лєну біля в'їзних воріт. Вона стояла з піднятими руками, дозволяючи охороні обшукати себе. Він ніколи не бачив її такою нервовою та нетерплячою.

За останні півгодини сталося щось серйозне.

***

Поки що все йшло за планом. Вантажівка з Фоміним під'їхала до малолюдного бічного входу на станцію метро "Хрещатик" і розташувалась так, щоб залишатися в сліпій зоні камери міського спостереження неподалік. Оператори, одягнені в