Читати книгу - "Купи собі той довбаний букет: та інші способи зібратися докупи від тієї, котрій вдалося"

Причастя клоназепамом

використовуй необхідні засоби

ВАЖЛИВИЙ ДИСКЛЕЙМЕР: Я НЕ лікар.

Можеш у таке повірити? Б’юсь об заклад, весь час, читаючи цю книжку, ти думала: «Ого, в неї такий науковий і логічний підхід до життя, напевно, вона дипломований медик!» На жаль, я нічого не знаю про науку. Оскільки я не лікар, то не збираюся більше тобі розповідати про серйозні психічні стани. Не розумію їх. Натомість хочу поговорити про мій власний досвід подолання й виходу з тривожності й депресії, а також про те, що допомогло мені. Сприймай це все з примруженим оком.

Повернімося трохи в часі. Далеко, далеко, далеко в минулому, до початку цієї книжки. До того моменту, як мені виповнилося двадцять п’ять і я вирішила навести лад у житті. Повернімося до допотопного 2008 року, історичного року, коли «Секс у великому місті» перестав бути телесеріалом і вийшов на срібному екрані[31], а п’ятнадцятирічна Майлі Сайрус ущент розбила американські стандарти, — уффф — показавши трошки спини на обкладинці Vanity Fair[32], а обраним Президентом країни став Барак Обама. Мені та той час було двадцять три, і весною того року здавалося, що університет проганяв мене геть, як остогидлу коханку (тобто я закінчувала навчання).

Я страждала від тривожності, набагато гіршої від будь-чого, що переживала у своєму житті. Тоді я зовсім не могла спати. Крутилася під ковдрою, вставала, ходила по кімнаті, поверталася в ліжко, пітніла, хоч мені було холодно, плакала, годинами терла одна об одну стопи, БО ВОНИ НЕ ПЕРЕСТАВАЛИ ВЕСЬ ЧАС РУХАТИСЯ, знову вставала з ліжка, плакала за комп’ютером, читаючи плітки про відомих людей, і чекала, коли ж уже нарешті зійде сонце. Вранці, коли вже припустимо було вийти з кімнати й починати день, я була більше схожа на привида, ніж на людину. Я жила у постійній панічній атаці, під час якої стискала щелепи так міцно, що зрозуміла фразу «скрегіт зубів». Ти знаєш, це з того підбадьорливого опису пекла в Новому Заповіті.

Страх майбутнього тримав мене в заціпенінні. Усе життя я прагнула вступити до університету, а тепер мала робити щось інше? Я й хвилини не присвятила роздумам про те, що робитиму після універу. Заклала своє життя за магічну цілющу силу університету Брауна, щоб він порятував мене, але ж ні. Звісно, я порозумнішала. Звісно, в мене з’явилися неймовірні друзі, але ось я тут, і не вмію функціонувати сама по собі, не кажу вже про святкувати випускний. Мені здавалося, більше немає на що надіятися. Друзі, спостерігаючи за моїм занепадом, примусили звернутися по допомогу до служб психічного здоров’я.

Сказати, що я поставилася до цього скептично, це нічого не сказати. Ліки завжди видавалися мені занадто легким виходом із ситуації. Думала, може, я просто поводжусь як немовля за цілком дорослих випускних обставин. Відчувала провину, що не могла впоратися з емоціями так, як мої друзі. Вважала, що медикаментозне вирішення проблем емоційного здоров’я було для «божевільних», а я не була божевільною, правда ж? Боялася, що таблетки можуть безповоротно змінити мою ідентичність і перетворити на іншу людину. Виявилося, що, розчиняючись у сльозах, я перетворилася на невиспану дівчину-примару, — кимось цілком іншим, і відчайдушно прагнула віднайти дорогу до себе.

Під час мого першого візиту лікарка Кляйн — добра жінка з теплими карими очима, вся обчеплена масивною бірюзовою біжутерією, тому нагадувала мені власницю артгалереї в Альбукерке, штат Нью-Мексико — пояснила: «Думаю, в тебе клінічна депресія і тривожний розлад. Підозрюю, ти в такому стані роками, може, ще зі школи, але цей випускний запустив у тобі всі ті епізоди». У мене була клінічна депресія і тривожний розлад? Хоч як це дивно, я почула діагноз і мені трішечки полегшало. Тепер я принаймні мала якесь означення замість виру емоцій, з якого не могла виплутатися. Лікарка почала мене розпитувати про родину, але я тільки відповіла, що «здурію», якщо не буду лікуватися. Круто, круто, круто. Чи може психіатр вживати такі словечка? Я напосіла на неї з розпитуваннями, що це означає.

«Слухай, з огляду на твою теперішню емоційну форму та історію твоєї сім’ї, скажу, що мусиш бути обережна, інакше можеш вскочити в маніакально-депресивний стан. Не кажу, що зараз ти від нього страждаєш. Просто, якщо не лікуватися, може стати набагато гірше». На прощання вона подарувала мені мудрі слова: «І ніякого кокаїну. Це би тебе доконало». Вона приписала антидепресанти, щоб допомогти з депресією, й лікарський засіб «Клоназепам», щоб подолати мою постійну тривожність, з якою я вже зжилася. Ніколи досі не чула про «Клоназепам», але ефект від нього був миттєвий і потужний. Навіть мала доза таблетки звільнила мене від тривоги й повернула до життя в моєму тілі.

Уявляла, як стара просякнута тривогою шкіра злазить з мене і відлітає геть. Моє реальне тіло звільнилося від кайданів жалю, навіть якщо це на кілька годин. Звісно, корінь проблеми залишився, але принаймні я виграла час, щоб зрозуміти, чому мені так погано. Іноді навіть вдавалося прожити цілий день без бажання померти. Мені навіть вдалося якось поспати протягом дня. А, сон! ДІВЧАТА, СОН. Сон став ключовим. У стані тривоги та недосипу тебе зачіпає геть усе. Але після восьми годин міцного сну, який мені дав «Клоназепам», я могла краще давати собі раду і просто жити своє життя. Він дав мені здатність збагнути, що протягом дня цілком можливо робити щось іще, а не лише плакати й метушитися. Ліки допомогли мені повернутися до себе.

Недавно розмовляла з однією дуже вдумливою подругою про несправедливі стигми, які накладено на лікарські засоби, та ідею, що вони насправді можуть допомогти нам повернутися до себе. «А як щодо ситуації, коли пульсуюча мігрень заганяє тебе, геть недієздатну, на диван у позі ембріона?» — запитала вона. «А потім ти береш таблетку «Ібупрофен MAX» і раптово знову стаєш собою, хіба це змінило тебе як особистість? Чи просто усунуло мігрень, яка тебе перетворювала на когось іншого?» Я зрозуміла, що вона знає, про що каже. Для мене так само з емоційним здоров’ям. Мусила вживати ліки, бо мене цілком поглинув кит тривожності та депресії, здавалось, я на самому дні моря й ніколи більше не випливу до світла. Немає сорому в тому, щоб попросити про допомогу.

Наголошую, «Клоназепам» не усунув моїх проблем (ясно, бо ти вже знаєш, що було далі, після універу). Він насправді не вирішив жодної проблеми. Я переживала фіаско мого двадцять п’ятого дня народження під час медикаментозної терапії. Я дійшла до того пекельного дна, сидячи на пігулках і лікуючись. Проте кілька днів і тижнів після того дня народження «Клоназепам» таки підтримував мене, він дав мені простір, щоб дихати — щоб усвідомити, що про життя варто дбати і що я дам собі раду, якщо докладатиму зусиль.

Від 2008 року, коли мені треба впоратися з панічною атакою, я час від часу вживаю «Клоназепам». Це жовта крейдоподібна пласка таблетка, трохи схожа на крихітну вафельку для