Читати книгу - "Благородство злодюжок, Настя Лайт"

Тим часом дракон магією підігнав пальто під мій скромний дистрофічний розмір і, пройшовши через тихі коридори замку, ми вийшли на світ Божий.

Різке світло мене одразу засліпило. Очі почали нестерпно боліти і сльозитися. Ха! Я б на вас подивилася, якби ви тиждень безвилазно провели в чорно-фіолетовому замку, а тоді раптом вийшли і поглянули на перший сніг! Та муки вампірів у порівнянні з тим, що я зараз відчуваю, – це просто ніщо!

- Гм, мабуть, сніг цієї ночі випав. Що ж, з першим снігом, Лето.

- І тебе, - я кулаками потерла очі. – А тобі очі хіба не сліпить?

- Трохи сліпить, але я звик. Давай руку. Покладися на мене.

Рошаір взяв мою холодну худеньку ручку в свою теплу велику долоню і повільно повів мене вперед, чекаючи, поки я прозрію.

- Насправді у мене до тебе є розмова, - дракон порушив тишу.

- Щось сталося?

- Ні, не те щоб сталося… Слухай, я знаю, що ти не надто любиш різні збіговиська аристократії, і я цю твою нелюбов поділяю. Та все ж я прошу тебе супроводжувати мене на балу завтра ввечері.

- На яких правах?

- На правах гості і давньої подруги тебе влаштує?

- Цілком.

- До речі, там буде твоя ельфійка.

- Сабі буде там? – мій настрій миттю покращився.

- Так. Зможеш пересвідчитись, що з нею все гаразд.

Кілька хвилин ми йшли мовчки. Мої очі вже давно призвичаїлися до денного світла і білого снігу, але чомусь не хотілося забирати свою руку у дракона. Дайте мені ще хвилинку… Ще трішки… Ще мить – і заберу… Точно-точно!.. Ось зараз… Ні, через хвильку…

Я подумки дала собі запотиличника. Що зі мною таке?! Лето, згадай про своїх батьків! Дуже моя мама була щаслива у шлюбі?! Дуже їй допоміг коханець, якого вона буцім любила, коли її страчували?! А батьки Сабі дуже багато мають щастя?! Кохання може накликати біду. Я знаю. Я свідок. Краще не ризикувати.

Я акуратно вийняла свою долоньку з руки дракона. На мить мені здалося, що його це засмутило, але то я, мабуть, вже плутаю грішне з праведним і видаю бажане за дійсне.

Так, треба почати розмову.

- То… гм… твої батьки часто приїздять? – мені здалося, що це питання має мало ґрунту під собою і я спішно продовжила: - Просто ти дав мені пальто своєї мами, то я й подумала, що вона тут буває часто.

- Частіше, ніж варто було б. Мама з татом люблять візити-сюрпризи і не надто турбуються через те, що можуть відірвати мене від роботи, - пробурчав дракон, який, підозрюю, є тим ще трудоголіком.

- Не треба так казати. Сім’я – це головне в житті. Повір мені, я знаю. Мабуть, батьки дуже люблять тебе і тому навідують. Ти щасливчик.

- Це так. Вони справді дуже люблять і мене, і Максиміліана. У нас дійсно чудові батьки.

Цієї миті в моїй душі з’явилася невластива мені заздрість, а ще дитяча образа. Це пекуче почуття, наче отрута, все моє життя поступово накопичувалося в грудях, поки цієї миті не дочекалося каталізатора, щоб почати бурлити і випалювати мене зсередини.

Боляче. Дуже боляче.

Іноді… та що там!.. Дуже часто я уявляю, яким було б моє життя, якби у мами з татом все було гаразд. Якою була б я? М’якшою? Життєрадісною? Добрішою? І в мене був би старший братик. Смаріер… спочивай з миром.

- Тобі пощастило, - після кількох хвилин мовчання нарешті видушила з себе я. На запитальний погляд Рошаіра з болем усміхнулася. – У тебе є сім’я. Батьки, брат, навіть сестра була. Ти щасливий чоловік, Рошаіре… І я тобі дуже заздрю.

- Знаєш, я б собі не заздрив на твоєму місці, - дракон якось незрозуміло усміхнувся. Я хотіла спитати, в чому річ, але він різко змінив тему: – А твоя сім’я? Що сталося? Чому тоді ти була сама-самісінька на борту піратського корабля?

Сама не знаю чому, але я розповіла йому. Про дитинство, про зраду мами, про боягузтво батька, який вирішив егоїстично забити на нас з братом і вбити себе, про Смаріера, мого милого братика-ідеаліста, про напад піратів, про знайомство з Сабі і наше життя в родині крижаного ельфійського подружжя, про втечу і заснування будиночку на Алмазній вулиці та про діток, цих маленьких світлих сонечок – комочків щастя.

- Діти – ось, на чому тримається цей Всесвіт, - я закинула назад голову і поглянула на захмарене небо, де крізь хмари пробивалися веселі промінчики, радуючи все живе згадкою про давно минуле літо. – Ці маленькі сонечка дарують байдужому і чужому Всесвіту промінчики надії та щастя. Просто так, не вимагаючи у відповідь нічого супер-складного – лише дрібку ласки, трохи любові і віру в майбутнє. Це дрібничка в порівнянні з тією радістю, яку вони дарують. Всі ми колись були такими сонечками. Ми вірили в безкорисливість, добро, дружбу і любов. Чому ж, дорослішаючи, ми забуваємо про такі прості важливі речі? І, знаєш, я теж… Я теж забула…

І справді. Я забула, як це – дарувати любов, не чекаючи чогось натомість. Просто тому, що хочеться зробити когось щасливим. Я надто зациклилась на тому, що мене обов’язково образять, кинуть, зрадять. Ще дитиною я закувала своє серце в крижаний обладунок і до цих пір не дозволяла моєму бідолашному ув’язненому серцю кохати. Я навіть думати про це боялася! Але тепер… тепер я все рідше думаю про те, що може статися щось жахливе, варто лише дозволити собі кохати. Того вечора, коли обладунок мого серця розтанув перед Рошаіром, коли в моїй душі зародилася симпатія, коли в ній почав пробиватися паросток почуттів, маленький, але з глибоким корінням, як витривалі рослини півночі, тоді я перестала боятися.