Читати книгу - "Наречена мого брата, Ярл Конг"

- Дякую, я більше не потребую ваших послуг, ви можете бути вільні, - з силою відриваю погляд від Ростика та переводжу його на таксиста, який вирішив, що клієнти зачекають і їхні грошенята в кишеньці теж його поки не цікавлять, тут є картина куди цікавіше. Куди захопливіше. Тож привертаю увагу мужичка й товсто натякаю, що час звідсіля звалювати, нічого займати місце жителів цього будинку.

З незадоволеним виразом обличчя та фиркнувши, чоловік вирулює й прямує на виїзд з двору. Ех, таку малину чуваку наламала, він то хотів спостерігати захопливий сюжет, влаштувавши таку собі сієсту. А тут такий облом. Не підфартило.

- Ростик! Зачекай! - Однокласник дарма часу не втрачав, тож поки я розправлялася з таксистом, щоб позбутися зайвих свідків, він намагався відчинити дверцята під'їзду та певно втекти від мене, щоб я до нього не дібралася. Бо саме я його лякала. Якогось біса.

- Ростик! - Подолавши за пару кроків ту відстань, яка розділяла нас одне від одного, я поклала руку на плече хлопця та розвернула його до себе обличчям, щоб усвідомити чому він так дивно поводиться й не допустити того, щоб він від мене втік. Якогось милого. - Що у тебе з руками?

А ось це питання наразі хвилювало мене понад усе, оскільки обидві кінцівки Ростика були в гіпсу. Навряд чи він вирішив влаштувати якісь рольові ігри з дівчиною. Та і забава це так собі, якщо врахувати той момент, що він шарпався біля цих дверей не просто так, однокласник банально не міг притиснути магнітний ключ до потрібної дзюрочки. Те що для середньостатистичної людини вважалося простіше простого, для хлопця наразі було надзавданням. Ну і були об'єктивні причини цьому.

- Емілі, будь ласка..., - Ростик ледве не скиглив. Хлопчина, який по факту не мав боятися дівчини, та і ще тієї дівчини, яка не тримала на нього зла, ще б трішки та розплакався переді мною.

- Що таке? Чому ти так реагуєш? - Він виглядав ще гірше, ніж минулого разу. Ці синяки під очима були таких величезних розмірів, що там ледве простежувалися самі очі, а весь зовнішній вигляд хлопця... Чесно, нічого не маю проти безхатьків, у кожного різна доля, в кожного може трапитися будь-яка обставина, чи ситуація, яка призведе до того, що залишиш без даху над головою, але Ростик виглядав наразі саме як волоцюга. Те жирне волосся з минулого разу так і не побачило шампуню, звисаючи з голови однокласника, як то бурульки загрозливо нависають над головами людей десь так в лютому місяці.

- Як реагую? Нормально я реагую, - ага, дуже нормально, і це тремтіння це теж нормально? Я все ще тримала хлопчину за плече й прямо відчувала, як моя рука вібрує, настільки тремтіння пробило тіло Ростика.

- А що у тебе з руками? - Повернемося до першочергового питання. Оминемо хворобливо змарнілий вигляд однокласника, настільки хворобливий, що хотілося взяти його за руку... Ну, точніше попід руку та відвести в перше ліпше кафе, щоб хоч трішки його відгодувати. Таке враження складалося, що ще пару годин і він назавжди змарніє, охолонувши навіки.

- Я на велосипеді з друзями катався, не побачив камінь, наїхав на нього й ось наслідки, - впевнено промовляє. Дуже впевнено. Якби я не знала Ростика, то можливо б і повірила в цю дурню. А так... Який велосипед? Які друзі? З цього всього самий реальним видається камінь, але до нього ще потрібно доїхати, хоча б самому, без друзів, а судячи з обличчя Ростика, то воно давним-давно не знає, що таке сонячні ванни. Лице бліде. Смертельно бліде. Мені аж страшно стає. Коли знаходилася в його квартирі, то там було приглушене світло, в цій атмосфері однокласник не виглядав настільки жахливо. А от при денному світлі... Ходячий кошмар з серіалу.

- Я б могла тебе попросити про ще одну послугу? - Гаразд, не хоче розповідати, то його право, нічого пхатися куди не просять.

- Вибач, Емілі, але я вже зав'язав з цими справами. Тим паче як бачиш мені наразі не до цього, - і знову демонструє мені руки, ніби реально не помітити цю купу гіпсу на його кінцівках.

- Ну, а якщо ще разочок? Я тобі заплачу, і за минулий раз теж віддам кошти. Просто дуже потрібно. Ти будеш казати, що треба натискати, а я сама все буду вводити. Будь ласка...

- Емілі, ні, - це було промовлено так твердо, настільки впевнено, що якби я не стояла буквально поряд з хлопцем, то навіть би не повірила, що це саме він говорить. Що ці слова вилетіли саме з вуст однокласника. Це викликало неймовірний дисонанс з зовнішнім виглядом Ростика. - Я ж сказав, що більше цим не займаюся. І тобі не раджу. За це рано чи пізно прилетить розплата. Так що побережи себе і людей навколо. Бувай.

І поки я переварювала цю відмову, однокласник нарешті вцілив ключем у потрібну ячейку й швиденько заскочив у під'їзд, ніби для того, щоб я ні в якому разі за ним слідом не вирушила.

Правда я і не збиралася цього робити, хлопчина прямим текстом відправив мене далеко і першим же рейсом, а я не звикла нав'язуватися людям. Та ще й ця фраза "так що побережи себе і людей навколо"... Що він мав на увазі? Що я комусь приношу неприємності?

Окей, хтозна, про що Ростик думав, коли промовляв цю нісенітницю. І чи взагалі думав, коли це вимовляв. Можливо, він добряче приклався головою об асфальт "під час прогулянки з друзями на велосипеді"? Тому останню клепку відбило?

Байдуже. Переді мною наразі постало інше питання - Ріта чи Настя? Кого вибрати? В ідеалі потрібна була Лерка, але зв'язавшись з нею, я добряче ризикувала вляпатися. Тепер моя найкраща подруга була як чорна мітка...