Читати книгу - "Наречена мого брата, Ярл Конг"

- Вам тут зупинити? - Киває водій в сторону дуже старої будівлі, яка на фоні інших, куди новіших забудов, відразу кидається у вічі. Хочеш того, чи ні, але оминути поглядом цю споруду не реально, але щоб цілеспрямовано до неї їхати... Ну, тут явно з мізками варто бути не в ладах. Саме тому таксист здивовано перепитує стосовно вірності напрямку, який я вибрала для своєї подорожі.

- Так, дякую, - простягаю чоловікові пару купюр, включаючи чайові, і виповзаю з автомобіля, щоб його не затримувати. Схоже водій не може уявити, якій адекватній людині заманеться піти у виправну колонію по своїй волі, тож хоче якомога скоріше зі мною розпрощатися та вирушити в напрямку більш адекватних пасажирів на своїй долі.

Напевно, я правильно зробила, що вирішила не брати з собою подруг. Ні Настя, ні Ріта не оцінили б такі прогулянки до такого дивного місця й замість підтримки з їхньої сторони, я б отримала достобіса питань. На які у мене самої відповіді не було. Саме за відповідями я і приперлася сюди.

- Дівчино! Ви куди?

В мене ледве серце не виплигнуло з грудей та не помчало звідсіля, шукаючи чогось кращого від цього життя. З вигляду ця споруда не викликала позитивних емоцій, а ввійшовши всередину, варто відзначити, що безперешкодно зайшовши, на мене взагалі нахлинув негатив. Здавалося ці стіни всотали в себе біль, як моральний, так і фізичний, людський розпач, зневіру, тож аура тут була доволі гнітюча. Ніби пресом давила на тебе й хотілося вибігти звідси якомога скоріше та ніколи більше не повертатися. Ні за які гроші. Щоб тебе цим пресом не роздавило раз і назавжди, розчавивши всі залишки позитиву.

- Доброго дня, - та все ж якщо наважилася, то потрібно йти до кінця. Саме тому вдихнувши цього хоч і затхлого, але все ж повітря, я обернулася в сторону чоловічка років так п'ятдесяти, який сидів в такій собі скляній комірчині. Яку я відразу помітила, як тільки пройшла мимо неї, але навіть подумати не могла, що там хтось сидить. Бо там навіть маківки не спостерігалося до цього, а вже зараз на мене незадоволено витріщався цей персонаж.

- Ага, - цей мужик ідеально вписувався в картину цього місця. Приязності, чи то хоча б якоїсь мінімальної привітності взагалі не спостерігається ні на його обличчі, ні в тоні, яким він промовив це "ага". Скоріш за все, він спав, оскільки зовнішній вигляд був пом'ятий, очі червоні, а я його відразу не помітила, бо той знаходився в горизонтальному положенні. Певно на отій кушетці, яка розмістилася позаду цього... охоронця? Чи яку він тут функцію виконує? Сторожового пса на пенсії? - Ще раз питаю - куди ви?

- А це ж жіноча виправна колонія, правильно? - Питаю більше задля годиться, бо і по карті саме це місце було колонією, і на поржавілій вивісці при вході була ця інформація. Це не так, як з тією психлікарнею, про існування котрої так просто не дізнаєшся.

- Ну. Прізвище?

- Моє? - Чи чиє? Бо мужик схопив олівця й нахилився над якимось журналом.

- Ні, чорт забирай, моє, - він чи то недоспав, тому був такий роздратований, чи то тут такий кастинг проводять на найбільш буркітливого та неприємного персонажа, який цей мужик вдало пройшов, продемонструвавши всю свою ненависть до цілого світу. - Твоє!

- Тренкіна, - вивалюю перше, що приходить на думку, бо справжнє своє прізвище озвучувати не збираюся. Явно не цьому чоловіку. Не цьому неадеквату. Таких зазвичай зустрічаєш пізно ввечері в підворітті й молишся всім вищим силам, щоб воно тебе не помітило та оминуло.

- Такої немає на відвідини, - мужик захлопує журнал та відкидає олівчик в сторону, явно показуючи своє невдоволення тим, що я його затримую. - Забирайся звідси.

Неймовірне бажання вилетіти з цієї будівлі, а ще більше вдарити перед цим цього негідника й зі спокійною душею, що я провчила цю нахабу, почимчикувати додому.

- Я можу вас попросити про деяку послугу, - але ще не час. Не час ні бити цього мерзотника, ні тікати. - Тримайте.

- Це ще що таке? - Витріщається так, ніби вперше бачить шоколад. Ще й підняв свою п'яту точку з крісла, начебто ця плитка шоколаду може здетонувати й посікти його на частинки.

- Шоколадка. З сюрпризом, - і киваю в бік ласощів, натякаю на те, що потрібно взяти цю шоколадку в руки, щоб побачити сюрприз.

Мужик остерігаючись, до кінця не знаючи, чи можна мені довіряти, чи ні, та все ж бере плитку в руки, розглядає її й нарешті доходить до цього ідіота, де саме варто забрати свій презент.

- Про яку послугу ви хотіли у мене попросити, дівчино? - Схоже на те, що керівництво не балує цього персонажа чималою зарплатнею, оскільки "сюрприз" у вигляді пари купюр зачепило його за живе і він ледве не посміхається, настільки задоволений моєю появою в стінах цього забутого Богом місця. Точніше він радий тому, що я приволокла з собою, а тепер передала в надійні руки цього божевільного.

- Я ж вірно розумію, що в цьому місці тримають тільки жінок, так? - Банальне питання, тож охоронець тільки згідно киває у відповідь. Головне прозвучить надалі. - А чому ця колонія має примітку у своїй назві - "спеціального призначення"?

- Тому що тут утримуються жінки за скоєння дуже важких злочинів. Таких як торгівля зброєю, наркотиками, вбивці.

- Вбивці? - Останнє мене дивує найбільше, бо я навіть уявити не можу, що може керувати людиною, щоб позбавити життя іншу людину. Ще й тим паче жінку. Яка має навпаки дарувати життя, а не забирати.

- Так, вбивці. Які засуджені на довічний термін. Без права на амністію.