Читати книгу - "Сказанка про Крижаного Звіра, Julia Shperova"

Серце калатало, дихання збилося, і посмішка засяяла переможним світлом на обличчі. З останнім свистом я поступово сповільнився, лижі плавно ковзнули до зупинки. Брат зустрів мене схожею посмішкою. Ми зупинилися у самому низу сніжної долини і важко дихали. 

- Було непогано, еге ж? А тепер час попрацювати ногами, якщо не воліємо заночувати у лісі. 

Та перш ніж він промовив те, я відчув як волосся на шиї стає дибки. Щось було не так. Раптом з-за дерев попереду на мене пахнуло гарячим залізом і іржею, і ще чимось, від чого в мене задрижав шлунок. Це не було схоже на ліс. Але схоже на людей. І на магію.

- Що це за…

- Тихо, - скомандував Родосвіт, дослухаючись до звуків у повітрі. Він зробив знак не рухатися і я слухняно завмер.

- Знімай лижі і до зброї, - скомандував брат півголосом згодом. Я діяв як міг швидко, і ось моя рука вже стискала арбалета аж пальці засудомило.

- Стріляй без попередження, - додав він і вказав на північ - звідти і я почуяв ті запахи.

Я кивнув, погоджуючись.

- Ніхто не знає цю стежку, ніхто не знає що ми на ній, - промурмотів брат замислено, вдивляючись у стіну дерев за нами. - І нікого тут не має бути.

- Окрім ворожбитів.

- Неможливо, - відхилив він моє припущення.

Звідкись з-під снігу вирвалася тиха шерхітлива шелестка. На якусь мить я не повірив очам. Здоровезна змія склалася кільцями посеред стежки. За нею ще одна. Зелене сяйво чешуї грало між плямами тіні, крихітні жовті очі буцімто намагалися паралізувати мене. Вони дивилися так, наче живилися моїм страхом, і знали що вони тут - хазяєва. Я знав це, бо на мить став ними. І відчував те, що відчували вони. Але ж так не має бути, міркував я краєшком свідомості. Змії так не думають, вони взагалі не мають думати.

Тварюки залишалися майже непорушними поки з-за дерев не виступила ще одна фігура. Одягнена у білі міха, через що я ледь розрізнив її на тлі снігу. Він не хотів щоб його бачили. І зробив знак, вказавши стиснутим кулаком вперед.

Тоді змії рішуче поповзли до нас. Один стрибок, інший, гострі зуби засяяли, мов розбійні ножі. Змії жахливо шипіли, наближаючись до нас. Вони рухалися впевнено і брат прошепотів:

- Не роби різких рухів. Ухиляйся. І цілься в очі.

Я міцніше вчепився у арбалета. Знав, зіткнення невідворотнє. Змії звивалися кільцями і енергійно повзли по снігу, залишаючи мерзотні сліди слизу за собою. Чи то було клацання їх ікл, чи моїх зубів, я не знав. 

І я застиг, не відаючи що робити далі, коли одна зі зміюк кинулася до Родосвіта. Він наче знав що вона націлить ікла у обличчя і підняв руку з мечем на рівень очей. Перший удар ковзнув по боку змії і вона відлетіла. Але одразу ж напала друга. 

Все сталося дуже швидко. Родосвіт рубав тих гадюк на всі боки. Вони стікали слизом, але ніяк не гинули, звивалися від болю, коли брат цілив по них, відступали і знову повзли до нас. Я стояв прямо за ним і стискав арбалета з такою силою, що трохи не переломив його. Знав, що не влучу в змію, але в брата, бо рухалися тварюки аж занадто швидко! Але коли змія стрибнула до мене, я замість того щоб підняти зброю і покласти край цій бійці - заволав до неї:

- Стій! Зупинись! Ми не хочемо вас кривдити!

Брат кинув до мене здивованого погляду, але змії, дивина, послухалися. І, забризкавши мене тим гидотним слизом, зупинилися за півкроку від моїх ніг. Та лише на мить, бо їм знову віддали наказ вбити. Я відчув цей наказ у власній голові.

Я підвів погляд до тіні перед лісом. Туди, де стояла фігура у міхах. Вона спрямувала до нас свою руку і я майже відчував ту силу, що проходила крізь неї. 

- Родосвіте! Він! Він їх спрямовує! Нам їх не здолати!

Брат подивився на фігуру - він наче не помічав її до того. Він відбив черговий напад і перекотився до мене. 

- Стріляй, я прикрию!

І брат знову встав між мною і зміями, щоб я встиг підняти арбалета. Але фігура не стояла на місці. Я вскинув арбалета, постріл. Не влучив. Ще постріл. Знову не влучив. 

- Занадто далеко!

Брат вилаявся незнайомою мені мовою і вихопив з-за пояса власного лука:

- Я або відбиватимуся від цих, або стрілятиму! Обери щось!

Як це прийшло мені на згадку тієї миті - я не знав, і мабуть вже ніколи не дізнаюся. Але наступної миті я вже волав на весь ліс слова, що, як гадав, забув дуже давно:

Серед дубів і кущів срібних,

Між віти вечірні живі,

Зайці срібні, швидкі в нічнім світі,

Летіть, як вітерці, до мене, як блискавка білі!

- Ти здурів?! - гаркнув Родосвіт, витягуючи свого меча із тіла змії. Зброю залило огидним слизом. Зігнуте кільцями тіло пройняли дрижаки, але зміюка не здавалася.

А я все примовляв й примовляв стару батькову пісеньку, поки не почалося. Спочатку, набігли темні тучі, і посипався сніг з дощем, зашуміли дерева, заскрипіли ліса, застогнали старезні модрини, і з лісу вискочили зайці, виставили свої зацікавлені носики, а потім й прийнялися танцювати. В мене перехопило подих. Все як у дитинстві!