Читати книгу - "Морозенко"

— Іч, хитра яка! — промовив він, ухопивши комашину у руки, і, положивши на долоню, почав дратувати її травиною.

Комашина не заворушилася, задравши угору чорні ніжки, вона лежала, мов нежива. Що не робив їй Івась — і перекидав, і ворочав,— нежива та й годі.

— Підожди ж! — промовив він, ліг на бурті, одставив геть від себе руку і терпляче дожидав, коли комашина заворушиться.

Час не стояв; сонце підпливало все вище та вище, не гріло вже, а почало допікати. Жайворонки затихли у степу; з Ратієвщини тільки доносилися птичі голоси,— кропив'янки розкидали своє цьомкання у кущах, іволги з лип щось белькотали на увесь садок, горлиці жалібно туркотали у бузку, сороки скреготали, стрибаючи по стіні і махаючи своїми чорними хвостами, а там, серед самого саду, у зеленій гущавині непролазних кущів розлягалися соловейки. Скільки їх! і як вони голосно щебетали!

Івасеві про все те було байдуже; він не тільки не дослухався до того, він не примічав і того, як немилосердно сонце пекло-палило. У його своя іграшка, своя забава,— ця хитра червона комашина хоч би усиками моргнула, ніжкою повела,— хоч убий!

— Бач, ти граєшся, а не шукаєш! — роздався ззаду його голос. То був Грицько.

Хто б не глянув на його — зразу одгадав, що то рідний брат стоїть перед Івасем: однакове чорне волосся, однаковий з горбочком ніс, чорні, як терен, очі, загоріле довгобразе лице. Тільки вищий Грицько, бо двома роками старший від брата.

— Що ти тут робиш? — спитав він, присідаючи на траві.

— Бач, комашина! — відказав той, простягаючи руку.

— То сонечко! — угадав Грицько.

— Сонечко? — скрикнув Івась і почав вигукувати:

Сонечко, сонечко!

Виглянь у віконечко,

Бо татари ідуть,

Тебе заріжуть,

Твоїх діток заберуть!

Грицько піддержав брата, і обидва закричали, Грицько товще, Івась тонше:

— Сонечко, сонечко!..

Овечата, зачувши голоси своїх пастушків, задеренчали ; руденьке телятко бекнуло; чорненький білоголовий бичок задрочився: задравши хвіст угору і опустивши голову униз, він пішов вподовж поля вистрибом-вистрибом!

— Дивись, дивись, що бичок робить! — скрикнув Грицько. Івась озирнувся, і обидва зареготались.

Бичок, мов образившись від їх реготу, як вітер, попер вподовж поля.

— Бицю, бицю! — гукнув Грицько, схопившись, і майнув навздогін. Івась, стуливши руку, щоб комашина не випала, собі, як опечений, подрав навперейми.

Той бичок, з-під Чорнушки, корови, був любимець Івасів. Він його сам доглядав, напував, чистив, а часом, одірвавши від свого рота шматок хліба, давав йому. Як тільки знайшовся він, мати припоручила його Івасеві. «Це ж уже твій бичок буде»,— сказала вона. Івась тоді з радощів аж підстрибнув і так коло його ходив, що нікого і близько не підпускав. Недаром він і тепер, як опечений, схопився. Не дай, господи, забіжить він до Пилипенка в траву! Не дай, господи, його спіймають там!

— Переймай, переймай,— чимдуж кричав Івась на брата, а сам — землі під ногами не чув, як той вітер, мчавсь.

Грицько таки забіг вперед. Бичок став і, мотаючи головою, грізно дививсь на його.

— Бицю! бицю! — кликав той.

Бичок товсто загув, мов сердито гримнув: не лізь! — і наставив молоді ріжки.

— Бицю! — роздався коло бичка голос Івасів.

Бичок повернув голову.

— Бицю, бичушка! — розлягався Івась і вхопив за нашийник з каблучки.— Чого ти, дурню, тікав? Тебе вкусило що? Укусило мого бичка? — допитувавсь Івась, гладячи його і по морді, і по спині, і під черевом. Бичок покірно стояв, струшуючи шкурою, і знай поривався лизнути Івасеву руку.

— Бе-е-е! — зично скрикнув, підокравшись ззаду, Грицько.

Як стріль стрільнула,— бичок зірвавсь з місця...

Гаразд ще, що Івась не випустив каблучки з рук а то б тільки й бачили бичка. Тепер вони разом бігли: бичок, вистрибуючи, уперед, Івась, задержуючи його,— за ним. Ззаду Грицько розлягався з реготу.

Насилу Івась спинив бичка і зараз почав лаяти брата.

— Регочеться! Гарно, не бійсь! Тілько візьму та на твоєму барані верхи і сяду! — грозивсь Івась, червоніючи.

— Ану поїдь! — казав Грицько.

— А що ти мені зробиш? Візьму — сяду та й поїду! — і намірявся вже кинути бичка.

— Всю морду тобі поб'ю,— перебігаючи навперейми, гукнув у свою чергу Грицько.

— А я батькові похвалюся.

— Хвались! А я все-таки тобі морду поб'ю.

— Морду? Який голінний до морди! Я ж тебе не займав?

— А я тебе займаю? — питав Грицько.

— Так бичка займав.

— Ти б дякував, дурню, що я його перейняв, а то б якраз був у Пилипенка в траві,— виправлявся Грицько.

Іван замовчав і, зайшовши у тінь бурти, ліг; він сердився на брата.

«Як йому, не бійсь, усе можна! — думав він,— заходився бичка лякать — іграшки знайшов! Он десь через його і комашину згубив».

Грицько, повернувши на степ і посвистуючи, почав збивати цурупалком то вершки високої чорнобилі, то червоні головки будяків.

Довгенько хлопці були собі нарізно. Івася досада давила, і, лежачи у тіні на травиці, він пригадував, як би його братові віддячити! Думки у невеличкій голові бігли, як хмари у бурю, нігде не зостановлюючись, ні об віщо довго не зачеплюючись. Небагато треба, щоб уражене дитяче серце переболіло, замовкло. Івасевому поміг бичок, з-за котрого і схопилася недавня спірка. Передрочившись, він підійшов до Івася і, як вірна собака, почав лизати своїм шорстким язиком ноги. Івась дригав ними, а бичок наставляв круто лоб, хотів, видно, битись.

Івась угамував бичка любими словами. Він звав його і бицею, і бичушкою, і славним бицунею. Бичок, награвшись, ліг біля Івася, положивши на його голову. Така дружба, таке товариство пішло між бузівком і невеличким хлоп'ям.

— Івасю! Івасю! — трохи перегодом гукав Грицько, несучись полем до бурти.

— Чого? — одгукнувся Івась, забуваючи про недавню спірку.

— Ох! — передихав Грицько,— ти, мабуть, зроду-віку не бачив такого.

— Якого?

— Збиваю будяки,— важко дишучи, почав Грицько.— Тілько по одній будячині... Аж ген туди до води... Дивлюся, щось блищить проти сонця, як золото горить... А само так і в'ється, так і в'ється. Я підходжу... Аж, брат,— отакенна гадючище! Оповила кругом будячину, голову наставила проти сонця та й сичить.

— Ну? Їй-богу?

— От побий мене хрест святий! — скрикнув Грицько, махнувши поперед себе