Читати книгу - "Крейдяна Людина"

Кілька худорлявих підлітків походжають поміж стелажами з одягом — працівники вони чи покупці, так одразу й не скажеш. Зате добре бачу, що Хлої тут немає. Я насуплюю брови. За прилавком стоїть тендітна молода дівчина з яскраво-червоним волоссям з одного боку і виголеною головою з другого. На її обличчі красується численна кількість різноманітних кілець, сережок та іншого залізяччя. Продавчиня обертається — і я читаю на футболці, що звисає з її кістлявих плечей: «Проколотий. Пронизаний. Знівечений». Як мило.

Я підходжу до прилавка. Проколота Дівчина привітно всміхається.

— Привіт. Чим можу допомогти?

— Е-е-е… насправді я шукаю іншу дівчину.

— Шкода.

Я трохи знервовано сміюся.

— Е-е-е… вона тут працює. Моя подруга. Хлоя Джексон.

Дівчина сумриться.

— Хлоя Джексон?

— Так, худорлява. З темним волоссям. Майже завжди одягнена в чорне.

Дівчина все ще на мене дивиться, і я розумію, що такий опис пасує ледь не кожному тутешньому працівнику.

— Вибачте. Я такої не знаю. Ви впевнені, що вона тут працює?

Був певен, а тепер починаю сумніватися. Може, це не та крамниця.

— А в Боскомбі є ще одна така крамниця, як ваша?

Продавчиня щось обмірковує.

— Ні, навряд.

— Зрозуміло.

Мабуть, помітивши вираз мого обличчя і зласкавившись над бідним спантеличеним чоловіком, вона додає:

— Слухайте, я працюю тут лише кілька тижнів. Давайте я запитаю у Марка. Він адміністратор.

— Дякую, — відповідаю я, хоча й нічого до пуття не довідався. Хлоя сказала, що вона сьогодні на роботі і, наскільки мені відомо, працює тут упродовж останніх дев’яти місяців.

Я чекаю, водночас розглядаючи ряд годинників із глузливо вишкіреними червоними черепами на циферблатах і стійку листівок із привітаннями на кшталт «До біса дні народження» та «Вітаю, паскудо».

За кілька хвилин до мене ліниво підходить довготелесий молодик з поголеною головою і здоровецькою кошлатою бородою.

— Привіт. Мене звати Марк, я адміністратор.

— Привіт.

— Ви шукаєте Хлою?

На душі стає трохи легше. Він її знає.

— Так. Я думав, що вона тут працює.

— Працювала, але недавно пішла.

— Справді? Коли вона пішла?

— Десь, напевно, місяць тому.

— Ого. Зрозуміло. — Насправді я нічого не розумію. — А ми точно говоримо про ту саму Хлою?

— Худенька, чорне волосся, часто ходила з двома хвостиками?

— Так, схоже на неї.

Марк дивиться на мене підозріливо.

— Ви кажете, що вона ваша подруга?

— Принаймні я вважав так донедавна.

— Чесно кажучи, я був змушений з нею попрощатися.

— Що ви маєте на увазі?

— Її поведінку. Вона образила кількох покупців.

Дійсно схоже на Хлою.

— Я думав, що такого й чекають від вашої крамниці.

Він осміхається.

— Може, трохи зневаги, та в жодному разі не обра`з. А потім у неї був справжній скандал з однією жінкою, яка зайшла до крамниці. Я мусив утрутитися, бо там вже мало не дійшло до кулаків. Після того я її звільнив.

— Он воно що.

Я неквапливо перетравлюю почуте, ніби щойно проковтнув сальмонелу. Я розумію, що вони обоє — продавчиня й адміністратор — дивляться на мене.

— Вибачте, — кажу. — Схоже, я дістав неточну інформацію. — Ввічливий спосіб сказати: «Мені збрехала людина, від якої я такого не сподівався». — Дякую за допомогу. — Я підходжу до дверей, а потім, як лейтенант Коломбо в однойменному серіалі, обертаюся. — Жінка, з якою сварилася Хлоя, — який вона мала вигляд?

— Струнка, досить приваблива, як на стару пані. З довгим рудим волоссям.

Я завмираю, усі мої нервові закінчення виструнчуються.

— Руде волосся?

— Так. Вогняно-руде. Правду кажучи, вона була дуже спокуслива.

— Може, ви ще й ім’я її запам’ятали?

— Навіть записав, хоч вона не дуже хотіла, щоб я його записував. Але я мусив це зробити — на той випадок, якби вона подала на нас скаргу абощо.

— А цей запис у вас залишився? Тобто я розумію, що дуже багато прошу, але… це справді важливо.

— Ну, я завжди радий допомогти покупцям. — Марк супиться, посмикує бороду й оглядає мене з голови до ніг. — Ви ж покупець, хіба ні? От тільки я не бачу у вас пакета…

Аякже. Немає нічого безкоштовного. Я зітхаю, йду до стелажів з одягом і беру найближчу кофтину з глузливо вишкіреними черепами. Простягаю її Проколотій Дівчині.

— Візьму оце.

Вона осміхається, висуває шухляду і виймає зім’ятий клаптик паперу. Дає мені. Я вчитуюсь у плутаний почерк.

«Нікола Мартін».

Ніккі.

1986 рік

«У тебе мусить бути мрія. Якщо не маєш мрії, як ти збираєшся втілити її в життя?»[19]

Дивно, але чомусь на згадку про той день, коли ми її знайшли, у моїх думках завжди лунає ця пісня. Я знаю багато пісень зі старих мюзиклів — певно, тому що їх постійно крутили в пансіонаті, коли ми навідували тата. Це було вже після того, як мама остаточно опустила руки і більше не могла доглядати його вдома.

Я бачив чимало жахливого, проте найстрашнішою була татова безпорадність перед хворобою Альцгеймера, та ще й у такому молодому віці. Саме це переслідує мене вдень, а серед ночі вириває зі сну в краплях холодного поту. Є насильницька, раптова і кривава смерть, а є щось набагато гірше. Якби мені довелось обирати, я точно знаю, що обрав би.

Мені було двадцять сім, коли мій батько доживав останні дні. Мені було дванадцять років, одинадцять місяців і вісім днів, коли я вперше в житті побачив труп людини.

Не знаю чому, але я ніби очікував на щось таке. Ще від того нападу на отця Мартіна. А може, й від того трагічного випадку з Шоном Купером і появи першого крейдяного чоловічка. Крім того, мені наснився сон.

Я був у лісі. В самісінькій гущавині. Дерева обступили мене, як старі покручені велетні, а їхні рипучі кінцівки-гілки тягнулися вгору до нічного неба. Блідий місяць де-не-де проглядав крізь їхні криві переплетені пальці.

Я стояв посеред невеличкої галявинки, оточений купками гнилих бурих листків. Вогке нічне повітря осідало мені на шкіру й проникало глибоко в мої кістки. Я був одягнений лише в піжаму, кросівки та спортивну куртку. Я здригнувся й застебнув блискавку куртки до самого верху. Металева застібка крижаним холодом обпікала моє підборіддя.

Усе так по-справжньому. Занадто по-справжньому.

Було ще дещо. Запах. Нудотно-солодкий і водночас якийсь гіркий. Він заполонив мої ніздрі й забив горло. Одного разу в лісі нам трапився дохлий борсук. Він уже добряче зогнив і кишів черв’яками. У нього був подібний запах.

Я миттю геть усе зрозумів. Після трагедії минуло майже три місяці. Багато часу під землею. Багато часу в грубій і лискучій дерев’яній труні, з