Читати книгу - "Ілюзія Бога"

виконувати накази, навіть найбезглуздіші, які надходять від керівництва. Зі свого боку можу сказати, що ми справді захоплювалися ними. Подорослішавши, я не можу повірити, що тоді, в дитячі літа, всерйоз переймався, чи стане мені сили карбувати кроки під колеса поїзда, коли цього вимагатиме обов’язок. Ось такі, вірте чи ні, думки крутилися тоді в моїй голові. Проповідь справила глибоке враження на мене — настільки глибоке, що я її запам’ятав і переказав вам.

Якщо чесно, я не думаю, що мій священик вкладав релігійний зміст у свою проповідь. Мабуть, головна мораль проповіді була більше військовою, ніж релігійною, в дусі «Наступу легкої бригади» Теннісона, яку він з успіхом міг продекламувати замість своєї байки:

«Вперед» означає «під ядра і кулі».

Виконують мовчки наказ —

«Наказу дурнішого ми ще не чули,

Але боягузів нема серед нас!»

Ніхто не спитався: «Для чого? Навіщо?..»

Легкої кінноти пекельна робота:

Долиною смерті, де кулі лиш свищуть

Летить у безсмертя бригада кінноти34.

(На одному з найперших — і найбільш рипучих — аудіозаписів людського голосу лорд Теннісон декламує цю свою поему. Його замогильний голос лунає, наче з довгого, темного тунелю, який простягається в глибини минулого, доречно доповнюючи моторошний зміст вірша.) Верховному командуванню хіба в нічному жахітті може привидітися, щоб кожен солдат мав право виконувати або не виконувати накази на свій розсуд. Держави, які дозволяють своїм рядовим діяти на власний розсуд, зазвичай програють війни. Тому беззастережне виконання наказів із загальнодержавного погляду залишається корисним практичним правилом, навіть якщо воно інколи призводить до трагедій. Солдатів муштрують, щоб вони поводилися, як автомати або комп’ютери.

Комп’ютери роблять те, що їм накажуть. Вони покірно виконають будь-які команди, видані зрозумілою їм мовою програмування. Завдяки цьому ми отримуємо від них корисний результат у вигляді гарно оформленого тексту або безпомильних розрахунків. Однак із цих самих причин вони не менш покірно виконають шкідливі команди. Вони не можуть знати, які наслідки — корисні чи шкідливі — матимуть задані їм команди. Вони просто їх виконують — так само, як мали б це робити солдати. Їхня беззастережна справність робить їх корисними для нас, але водночас і вразливими до зараження комп’ютерними вірусами та всілякими «червами». Написану з лихим задумом програму, яка наказуватиме: «Скопіюй мене й відправ на кожну адресу з цієї адресної книги», — буде покірно виконано. Спершу на одному комп’ютері, потім на наступному й так далі, і далі, і далі, завдяки чому вірус поширюватиметься в геометричній прогресії. Дуже важко чи навіть неможливо створити комп’ютер, який буде одночасно покірним у корисних справах і стійким до зараження.

Якщо я добре впорався з підготовчою роботою, то ви вже зрозуміли, у чому полягає моя теза про мозок дитини та релігію. Природний добір заохочував формування в дитячому мозку схильності вірити всьому, що кажуть батьки або старійшини племені. Довірлива покірність була корисною для виживання дитини так само, як тримання курсу відносно місяця для нічного метелика. Проте вона має зворотний бік — безвільну легковірність, неминучий побічний наслідок якої — вразливість до зараження свідомості вірусами. З абсолютно зрозумілих причин, пов’язаних з еволюційним виживанням, мозок дитини має бути запрограмований довіряти батькам та іншим дорослим, на яких вкажуть батьки. Автоматичний наслідок цієї довіри — нездатність відрізнити добру пораду від поганої. Дитина не може знати, що «не плавай у Лімпопо, бо вона кишить крокодилами» — це добра порада, а «коли настане повний місяць, принеси в жертву богам козу, бо інакше не випаде дощ» — це в кращому разі марнування часу та кіз. Для неї обидва попередження звучать однаково переконливо. Обидва походять від авторитетного джерела й були сказані серйозним голосом, який викликає повагу й вимагає покори. Те саме стосується тверджень про світ, всесвіт, мораль і природу людини. Відтак можна передбачити, що, коли дитина виросте, вона цілком природно перекаже все це без перебору своїм дітям — як зерно, так і полову, — супроводжуючи свої слова тим самим заразним ореолом серйозності.

З цього пояснення випливає, що в різних географічних регіонах поруч із цінними елементами традиційної мудрості (наприклад, уявленням, що тваринний перегній покращує врожай) від покоління до покоління передаватимуться різні безпідставні вірування, які, на відміну від перших, не базуються на жодних фактах, але користуються не меншою довірою. Також воно передбачає, що в різних місцях виникатимуть свої забобони та відірвані від фактів вірування, які далі розвиватимуться (тобто змінюватимуться від покоління до покоління) внаслідок випадкового поширення їх варіантів або під впливом механізму, аналогічного дарвінівському добору. Врешті-решт ці варіанти накопичать багато відмінностей від початкової форми, від якої вони всі походять. Так само в умовах географічного розділення на достатньо довгий період часу з однієї прамови поступово виникають кілька окремих мов (до цієї теми я згодом повернуся). Те саме, вочевидь, відбувається з безпідставними, довільними віруваннями й заборонами, які передаються від одного покоління до наступного — віруваннями, які зародилися завдяки практично корисній податливості дитячого мозку до програмування.

Духовні лідери добре знають про вразливість дитячого мозку та важливість індоктринації в ранньому віці. Коли єзуїти заявляють: «Дайте нам дитину до семирічного віку, і ми зробимо з неї людину», — вони не перебільшують. Це влучна (і лиховісна), хоч і банальна заява. Джеймс Добсон, засновник горезвісного руху «У центрі уваги — сім’я»35, який поширився в останні десятиліття, також добре знає цей принцип: «Майбутнє нації визначатиме той, хто контролює, чому вчать молоде покоління і який досвід воно отримує — що бачить, чує, думає і в що вірить»79.

Сподіваюся, ви пам’ятаєте моє застереження, що висунута мною гіпотеза про корисну легковірність дитини — лише один із можливих прикладів того типу характеристик, побічним наслідком яких може бути релігія (так само, як налітання нічних метеликів на вогонь — побічний наслідок їхньої орієнтації в просторі за допомогою місяця та зірок). Незалежно від мене тезу про те, що релігія з’явилася як побічний продукт звичайних психологічних установок останнім часом розвинули етолог Роберт Гайнд у книзі «Чому боги не вмирають» та антропологи Паскаль Буає у книзі «Пояснення релігії» і Скотт Етрен у книзі «У богів ми віруємо». Точніше сказати, для двох останніх релігія — не якийсь один побічний продукт, а багато побічних продуктів, адже антропологи завжди особливу увагу приділяли розмаїттю світових релігій, а не тільки їх спільним характеристикам. Виявлені ними факти дивують нас тільки тому, що ми про них раніше не чули. Усі релігійні вірування здаються дивними людям, яким вони не прищеплювалися з дитинства. Вивчаючи камерунський народ фанг, Буає з’ясував, що вони вірять,

що відьми мають додатковий внутрішній орган, який своїм виглядом схожий на тварину. Цей орган вилітає з тіла відьми вночі, щоб попсувати іншим людям врожай або отруїти їм кров. Також вважається, що відьми час від часу збираються на величезні бенкети, під час яких поїдають своїх жертв та планують свої майбутні напади. Від багатьох людей можна почути, що друг їхнього друга на власні очі бачив, як відьма пролітала вночі над селом верхи на банановому листку, метаючи чародійні стріли в безпечних жертв.

Далі Буає переповідає кумедну історію з власного досвіду:

Я розповідав про це та інші дивацтва під час вечері з колегами в Кембриджі, коли один із гостей, відомий кембриджський