Читати книгу - "Американський психопат"

з льону та шовку, бавовняна сорочка, картаті лляні штани кольору хакі, все від «Мацуда», шовкова краватка з емблемою «Мацуда», ремінь від «Коуч Лезервеар») просякнутий потом, я знімаю куртку і витираю нею обличчя. Телефон і далі дзвонить, але ж я не знаю, кому зателефонував, і просто стою там на розі; на чолі в мене «Рей Бени», вони балансують під дивним, вигнутим кутом. А потім я чую ледве знайомий голос на тому кінці — м’який голос Джин, що намагається перекричати безкінечний галас затору на Бродвеї. Темою «Шоу Патті Вінтерс» зранку був аспірин: Чи Може Він Врятувати Вам Життя?

— Джин? — кричу я. — Алло? Джин?

— Патріку? Це ти? — гукає вона. — Алло?

— Джин, мені потрібна допомога! — кричу я.

— Патріку?

— Що?

— Джессі Форрест дзвонив, — каже Джин. — Він замовив столик у «Мелроуз» сьогодні на восьму, а Тед Медісон і Джеймі Конвей хочуть випити з тобою «У Гаррі». Патріку? Де ти?

— Джин? — зітхаю я, витираючи ніс. — Я не…

— О, і ще Тодд Лаудер дзвонив, — каже Джин. — Ні, тобто Кріс… о ні, таки Тодд Лаудер, так, Тодд Лаудер.

— Господи, — стогну я, послаблюючи вузол краватки, на мене тисне серпневе сонце. — Що ти верзеш, сучко?

— Не в «Сучках», Патріку. Столик у «Мелроуз». Не в «Сучках».

— Що я роблю? — кричу я.

— Де ти?

І потім:

— Патріку? Що з тобою?

— Я не зможу, Джин, — кажу я і видавлюю: — Не зможу приїхати до офісу сьогодні.

— Чому?

Голос Джин звучить пригнічено чи, може, просто збентежено.

— Просто… скажи… ні! — верещу я.

— Що таке, Патріку? Все гаразд? — питає вона.

— У тебе до всирачки сумний голос, Господи, припини! — кричу я.

— Патріку. Вибач. Тобто я хотіла сказати: «Просто скажи ні», але…

Я вішаю слухавку й кидаюсь геть від телефонної будки, плеєр на шиї раптом здається каменем, який душить мене (а ранній Діззі Ґіллеспі, що лунає з нього, страшенно мене дратує), тож доводиться викинути дешевий вокмен до найближчого смітника, через який я перечепився. Я чіпляюсь за край смітника, важко дихаючи, дивлюся на досі працюючий вокмен, дешева куртка «Мацуда» зав’язана у мене на поясі, сонце розтоплює мус на моїй голові, він змішується з потом і стікає обличчям так, що я відчуваю його смак, коли облизую губи, і цей смак починає мені подобатися, в мені прокидається жадоба, я запускаю руку в волосся і жадібно облизую її, йдучи Бродвеєм, ігноруючи літніх пані, які роздають листівки, проходжу повз магазини джинсів, з дверей яких гучно реве музика, виливається на вулицю, і люди рухаються в такт пісні. Це сингл Мадонни, і Мадонна вигукує: «Життя — це загадка, всі мусять лишитися самі…»; кур’єри на велосипедах несуться повз мене, я стою на розі й гарчу на них, люди оминають мене, байдужі, ніхто не звертає уваги, вони навіть не прикидаються, що не звертають уваги, і це витвережує мене, достатньо для того, щоб зайти в сусідній «Конранз» і купити там чайник; але варто мені подумати, що нормальність до мене повернулась і зі мною все гаразд, мій шлунок скручується, ці судоми настільки сильні, що я, накульгуючи, ввалююсь до найближчих дверей і стискаю живіт, згинаючись від болю; раптом біль вщухає на якийсь час — його вистачає на те, щоб я випростався і рушив до наступної крамниці; опинившись усередині, я купую набір ножів для м’яса, сокиру, пляшку соляної кислоти, а потім йду до зоомагазину далі по вулиці і купую клітку-лабіринт та двох білих щурів, щоб замордувати їх із допомогою ножів та кислоти, сьогодні ж, але трохи згодом; і лишаю пакет зі щурами в «Поттері Барн», де купую свічки, чи зрештою я купив чайник? Тепер я шкутильгаю по «Лафайєтт»[97], обливаюся потом, стогну, відштовхую людей з дороги, з мого рота ллється піна, шлунок викручується страшними спазмами (можливо, від стероїдів, але сумніваюсь), аж нарешті я заспокоююсь достатньо для того, аби зайти до «Ґрістедез», походити між полиць і вкрасти бляшанку консервованої шинки — я спокійно виходжу з магазину, сховавши її під курткою «Мацуда», йду далі кварталом, намагаюся сховатись у холі «Америкен Фелт Білдинґ», відкриваю жерстянку своїми ключами, не зважаючи на швейцара, який спочатку наче впізнає мене, а потім, коли я починаю пхати до рота цілі жмені шинки, набираючи теплувате рожеве м’ясо з бляшанки так, що воно забивається мені під нігті, погрожує викликати поліцію. Я йду звідти, на вулиці вибльовую всю шинку, притулившись до плакату «Знедолених» на автобусній зупинці, і цілую миле обличчя Епоніни, її губи, розмазуючи коричневі сліди блювотиння по її ніжному, скромному личку та видряпаному на ньому слову «ЛЕСБІЙКА». Розстібаю підтяжки, не звертаю уваги на жебраків, прошаки не звертають уваги на мене, я марю, просякнутий потом, і опиняюсь знову в центрі, у «Тавер Рекордз», опановую себе, буркочу знову й знову, ні до кого не звертаючись: «Мені треба повернути відеокасети, мені треба повернути відеокасети», купую два примірники мого улюбленого диска, «Повернення Бруно» Брюса Вілліса, потім застрягаю в обертових дверях на цілих п’ять обертів і випадаю з них на вулицю, де зустрічаюся з Чарльзом Мерфі з «Кіддер Пібоді», чи, може, це Брюс Баркер з «Морґан Стенлі», байдуже, він каже: «Привіт, Кінслі», і я відригую просто йому в обличчя, у мене закочені очі, зеленкувата жовч скрапує з вишкірених ікл, а він спокійнісінько каже: «Побачимось у “Флютіз”, так? Северт теж буде?» Я хрипко кричу, задкуючи, влітаю у фруктовий кіоск корейського магазинчика, перекидаю гори яблук, помаранчів і лимонів, вони котяться на тротуар, через канаву, на вулицю, де їх чавлять таксі й авто, і автобуси, і пікапи, і я відчайдушно прошу пробачення, випадково простягаю корейцю свою платинову картку, він верещить, тоді я даю йому двадцятку, і він одразу ж її бере, але все одно хапає мене за лацкани брудної, зіжмаканої куртки, яку я змусив себе знову вдягнути; і коли я дивлюсь у його вузькооке кругле обличчя, він раптом заводить приспів «Блискавка вдаряє» Лу Крісті. Я відсахуюсь, наляканий, і біжу назад, на край міста, додому, але місцини, люди, магазини продовжують перебивати мене, наркодилер на Тринадцятій пропонує мені крек, я всліпу махаю купюрою у п’ятдесят доларів перед його обличчям, він вдячно каже: «Ого» — і потискає мені руку, лишаючи в моїй долоні п’ять ампул,