Читати книгу - "Обитель героїв"

зареєструвала в Генеалогічному Департаменті прізвище Форзац… Бабуся категорично заперечувала, пропонувала вдочерити Марію, дати наше родове прізвище. Коса найшла на камінь: Марія надавала слову «форзац» особливе, особисте значення. Кріс виріс; бабуся Нана любила хлопчика, як рідного внука, дала йому початкову освіту — у нас в родині традиційно віддавали перевагу некромантії… Я наїжджав часом, ми розмовляли, сиділи на веранді… Пили чай з м’ятою…

Месроп зітхнув:

— Дев’ять років тому ми поховали бабусю. На похороні Марія вперше обійняла мене. Я думав: відтанула, простила…

— Лю — нащадок знаменитого засновника породи? — запитала Анрі.

— Ні. Це він і є, Лю Перший. Са-пеї живуть довго, до півстоліття. Пес звик до Марії, часто дрімав біля її ніг. Собаки тонше відчувають. Собаки взагалі кращі за людей.

— Зняти печаті не хотілося? — втрутився Мускулюс.

Малефік виявився безжальніший, ніж думала вігіла.

— Ні, — повторив товстун, твердо й упевнено. — Діббук з навичками бойового мага непередбачений і небезпечний. А за ці роки в Марії накопичилося надто багато мани. Печаті не перешкоджають накопиченню, вони обмежують лише вихід і реалізацію. «Сім печатей» не можна зняти, як невиліковний «синдром псевдомани». Навіть якби я знайшов спосіб їх зняти — накопичений резерв мани мимоволі рине назовні. Це все одно що зруйнувати Ферсальскую дамбу… Думаю, Марія загине, якщо ми знімемо печаті. І загине не одна. Ні, майстре Андреа, я б не став ризикувати.

Долоні боса ожили й заворушилися. Месроп завжди був педантичний і охайний. Розверзнуті могили потребували закриття. Непогано також висадити між горбками «котячі ніздрі», чий запах віднаджує горгулій, що злітаються вночі на місця свіжих поховань. І стовпці в узголів’ях варто відновити: інакше добрим цвинтарним геніям ніде буде присісти. Робота є робота.

Через двадцять хвилин Анрі захлопнула пудреницю.

— Зовсім забув! — ляснув себе по лобі малефік дорогою назад. — Коли я чекав на вас біля готелю, до мене причепився один кумедний добродій. Нотаріус чи адвокат, балакучий, як сорока. По-моєму, божевільний, але безневинний. Розповідав історії про молочницю з подвійним черевом і скорохода з купою ніг. Ні, здається, це в їхніх тіней були подвійні животи й ноги… А друзі плуталися в іменах… Дуже, дуже цікавий добродій!

— Цікавий? — засумнівалася Анрі.

— Як на мене…

— Майстре Андреа, скажіть відверто: це ви намагаєтеся мене розвеселити?

— Чесно? Так. У мене погано виходить?

— Поганенько. Але в цьому ви не винні.

* * *

«Лелеченя» вперто не бажало складатися. Анрі сотні разів проробляла цю просту, звичну маніпуляцію. Згорнути посланця для «pegasus charteus cursus»? Ха! З заплющеними очима! Зі зв’язаними руками! Десять секунд… Однак зараз паперовий гонець потерпав від золотухи й рахіту, виходив жалюгідним і непридатним для польоту, прагнучи розгорнутися в початковий аркуш.

Глузливо підморгувала веселкова печатка із двома схрещеними «Т».

Поганий знак? Навряд чи. Вона б відчула.

Руки тремтять? Та не тремтять же!

Може, скласти «жабку», замінивши народженого літати народженою стрибати? Нехай довше, зате надійніше… Злякавшись перспективи стати жабою, «лелеченя» із шелестом розправило крила, зробило коло над головою, хвацько курликнуло і стрілою помчало геть.

Тепер залишалося чекати. Зустріч квізу призначена через півтори години в улюбленому місці барона, а до цирульні «Іридхар Чиллал», навіть на спині ледаря Гіббуса — півгодини їзди. Хвилин п’ять Анрі просто сиділа із заплющеними очами, очікуючи, поки низ живота перестане нити про денну біганину. Потім відсьорбнула ковток кофію, найкращого в столиці — такий варили лише у «Скриньці Д’Оро», кофейні на бульварі Ласощів, додаючи кардамон, імбир і зернятко piperis nigra. Хазяїн кофейні, хитрий дідок Моше Абу-Нізам Д’Оро, решту компонентів напою приховував ретельніше, ніж доходи від підпільного лихварства. Вігіла намагалася визначити добавки самотужки, але так і не змогла. Напевно, це на краще. Аромат таємниці робив кофій ще принаднішим.

Гіббус розкошував у стайні «Скриньки», жуючи знамените «в’ялене» сіно. Особливо віслюк налягав на м’ясисте листя лакримози та заласся придорожнього.

— Чого ще бажає моя пані?

Запопадливий хазяїн у ліловій чалмі виткався з аромату смажених зерен і мигдалю. Шовк розшитого бісером халата відливав рум’янцем стиглого персика; вбрання доповнювали пояс із китицями та гостроносі туфлі. Якби вігіла не знала достеменно, що Абу-Нізам Д’Оро — корінний реттієць у десятому коліні, прийняла б хитруна за вихідця з Туристану.

— Ще кофію. І рожеву пастилку з горіхами.

Статуру потрібно берегти. Але одна маленька пастилка! Малесенька!..

Череволюбство легко виграло в суперечці з розсудливістю.

— За мить, моя шляхетна пані. Слухаюся й корюся!

Це була улюблена приповідка Абу-Нізама. Багатьом відвідувачам подобалося.

Поки хазяїн чаклував над джезвою із воронованого срібла, що диміло на жаровні з піском, Анрі милувалася оздобленням кофейні. Стелю оббито оксамитом винних кольорів, різьблені дверцята зі стилізованими замковими шпарами, кручені стовпчики з коштовної деревини; стіни інкрустовані великими стразами, що відбивають полум’я свічок. Скринька, повна коштовностей! Потоки мани тут накопичувалися в Анрі без найменших перешкод, і головне, без додаткових перестановок. Якби не пам’ять про «Сім печатей», що перетворювала задоволення на щось заборонене, соромітне, як келих вина, випитий на очах умираючого від спраги…

— О, краса! Це в нас тут що?

Біля східців, що ведуть на терасу, стояв перший хлопець на селі. Руда чуприна, золотий розсип ластовиння, червона сорочка навипуск, їдуча прозелень мішкуватих штанів. І чоботи — новенькі, «з рипом» та з густим запахом дьогтю. Дивитися на цю розлюлі-малинову ліпоту без сміху міг лише дубовий дурень. Вігіла здійснила чудо, дозволивши собі скромну, ледь помітну посмішку.

Зустрічай, столице! У ніжки, у ніжки падай!..

— У нас тут кофейня. А у вас?

— Тобто? — підтримав розмову хлопець.

— Тобто, нагорі вивіска є. Для тих, хто вміє читати.

Хруснувши хребцями, рудий задер голову до неба, бажаючи впевнитися у наявності вивіски.

— Вмію! — повідомив він з такою щирою радістю, що не розділити її здавалося злочином. — У Глухій Пущі всякий дурень грамоти навчений! Кофейня — це щось схоже на харчевню?

— Щось схоже. Тут головний харч — ласощі та кофій.

Даремно ти так, подруго. Краще б пастилку їла.

Мовчечки.

— Ласощі я люблю! — веснянкуватий рушив до столика Анрі, голосно тупаючи й порипуючи чобітьми. Відповідь він витлумачив як багатообіцяюче запрошення.

Відшити нахабу?

Незважаючи на безневинну зухвалість, рудий роззява викликав симпатію.

— Кош Малой, — із грацією ведмедя вклонився він, шумно присуваючи вільний стілець.

Стілець крекнув причавлений селезнем, але витримав.

— Генрієтта Кукіль.

— Агов, кофейнику! — від широченної усмішки ластовиння мало не бризнуло з обличчя Коша врозсип. — Тягни ласощі! Мені й дамі!

Вігіла пирснула в кулак. Припечатав баляндрасник старого Моше! Однак наступної миті їй стало не до сміху. «…Агнешка Мала, гуртівниця з осілих гомолюпусів…» Агов, рудий, ти гуртівниці хто? Батько? Брат?