Читати книгу - "Мертві квіти"

— Але гадаю, ваш дядько того разу нiчого не виграв, — сказав на прощання Оцалюк. — А може й навпаки.

— Чому? — не зрозумiв Стас. — Угорець виявився хитрiшим?

— Гадаю, так. Та й який вiн угорець, якщо подумати? Швидше угорський єврей, я б так сказав. Ласло Ейзентрахт. Ну, бувайте.

Справдi, Ейзентрахт. I в уявi несподiвано сплила виписка з електронними адресами.

Ось тобi й пазли. Щойно два незрозумiлi фрагменти склалися в один, бiльший. Пiдiйшло. Руки свербiли схопитися за кермо i гнати додому. Зараз же. За комп'ютер.

XXXXIII

Хасиди — це не те, щоб угруповання, а цiле вiдгалуження юдейської вiри. Стас гортав сайти, намагаючись уважно вчитуватися у доволi чужi i незрозумiлi речi, намагаючись вловити суть. А вона, схоже, полягала насамперед у тому, що новi юдеї прагнули якимось чином оновлювати ту ж саму вiру, додаючи до старої звичної атрибутики якiсь новi святинi, нових святих, новi принципи життя.

Найбiльше писалося про Умань, та воно й не дивно — усi сайти були українськими. Саме в Уманi, де кiлька столiть тому, ще за часiв колiївщини, загинуло багато євреїв, була могила їхнього мудреця ребе Нахмана, онука засновника самого хасидизму. Саме тому вже майже у нашi часи цадик Нахман заповiв поховати себе тут. Так i з'явилося нове святе мiсце, куди щороку у вереснi на святкування Рош-а-Шану з'їжджалися десятки тисяч євреїв з Ізраїлю, Європи i не лише.

Читалося мiсцями навiть цiкаво. На два тижнi вулицi Уманi заповнювалися численними паломниками у специфiчному одязi, вони спiвали, проводили обряди. Для уманчан починалися справжнi жнива. Здана паломникам кiмната за добу приносила дохiд у кiлькасот доларiв, а квартира у прилеглих до святого мiсця районах взагалi коштувала скажені гроші. Дехто з отриманого пiд час чужого рiздва жив потiм мало не цiлий рiк.

Та був i негатив. Хасиди поводилися доволi дивно i незрозумiло. За ці два тижнi мiстечко перетворювалося на суцiльний смiтник. То там, то тут виникали конфлiкти та сутички з мiсцевими жителями та мiлiцiєю, яку до Уманi звозили на цей перiод з кiлькох областей. Часто-густо конфлiкти оберталися серйозними наслiдками. Квартиродавцi пiсля вiд'їзду прочан довго й нудно ремонтували житло.

У принципi, як на власний розсуд Стаса, негатив переважав. І вiдгуки користувачiв інтернету пiдтверджували це. Не надто добираючи виразiв, деякі мiстяни на сайтах грозилися повиганяти хасидiв з Уманi.

Суть явища загалом ставала зрозумiлою. Незрозумiлим залишалося iнше: навiщо хасиди знадобилися директору музею Мироненку або Неонiлi Мурашевич, що в принципi означало одне й те ж.

— Я знову переглянула все, — озвалася зi свого кута Оленка. — Немає бiльше фотографiй. Нiяких. А може ти бачив його не на фотцi?

— Та нi, я б пам'ятав, — похитав головою Стас, вiдриваючись вiд комп'ютера. — Таке не забулося б. У мене прекрасна пам'ять на обличчя. Знаєш, скiльки рокiв я працюю? Знаєш, скiльки людей через мої руки пройшло?

— Багато, напевно…

— Дуже багато. Пiсля iнституту спочатку довелось у полiклiнiцi працювати. Це часом тридцять-сорок, а коли й бiльше хворих на день. Минуло багато рокiв. А я йду по вулицi або їду у тролейбусi i бачу раптом — о, цей у мене був колись! I ця була. Розумiєш? Не пам'ятаю, звiсно, хто з якою болячкою, але те, що до мене приходив — стовiдсотково. До того ж, погодься, обличчя у нього специфiчне. Таке не забудеш.

— То може, i вiн з них, колишнiх?

— Нi, не може, — заперечив Стас. — Тут я ще недовго. Усiх пацiєнтiв до одного пам'ятаю. Його серед них немає. А щоб у Вiнницi… Де Вiнниця, а де ми? Нi, тут щось iнше. Здається, таки фото. Де я ще фотки дивився?

— У музеї, ти казав.

— У музеї. I схоже, бiльше нiде. Їду до тiєї панi. Попрошу ще раз показати.

— Ну, якщо до панi, то я зайва, — прокоментувала Оленка. — Тiльки заважатиму. А ти сюди повернешся?

— Звiсно. Ти ж млинцi обiцяла.

— I це усi причини, аби повернутися?

— Ну, бiльше ти, здається, не обiцяла нiчого… — вiдпарирував Стас. — Отже, виходить усi.

— Не соромно? Хоча… я ж тепер серед пiдозрюваних.

— Нi, — вiн пiдiйшов i взяв її обличчя в руки. — Забудь, я дурне сказав. А лiкарi — вони взагалi без сорому.

— Купи менi морозива, як повертатимешся, — попросила Оленка. — Хочу кави з морозивом.

— Куплю тобi найкраще. Скiльки?

— Одне.

До дверей вiн так i не дiйшов. Хвиля накрила з головою. Всепоглинаюча хвиля раптової здогадки. О, Боже… Як же це…

Фургон з морозивом.

Ось.

Вiн.

Стас бачив цю людину вiд сили пiвтори хвилини, не надто розглядаючи, адже у машинi чекала Оленка, та все ж, мiг дати зараз голову на вiдсiч. Це був вiн, водiй маленького рефрижератора, що розвозив по крамницях морозиво. Але як…

Так i сидiв на стiльчику пiд нерозумiючим Оленчиним поглядом, не в силах збагнути, що вiдбувається. Людину, з якою зустрiвся на дорозi, вiдвозячи Оленку до поїзда, йому довелося побачити й сьогоднi зранку у Коломиї. Ту саму людину. Неймовiрним було iнше — там, на дорозi, вiн ходив навколо машини, тиснув на педалi, а у Коломиї лежав прикутий до лiжка. Ба бiльше, згiдно з документами та свiдченнями коломийської лiкарки Iрини Iванiвни, iнвалiд Iгор Каширов не ставав на ноги вже кiлька мiсяцiв. Одне з другим не збiгалося, але це була одна й та сама людина.

Ого, як усе закрутилося!

Каву пили без морозива, адже хiд подiй рiзко змiнився.

Iгор Каширов не був iнвалiдом. Просто вдавав. Як так вийшло? Хоча… чого не буває. У медицинi трапляються помилки. Якщо травма Каширова дiйсно мала мiсце, порушення могли швидко минути, а чоловiк збагнув вигоди, якi дає iнвалiднiсть. До того ж, при великому бажаннi можна зробити липовi документи. Лiкаря i навiть кiлькох можна купити. Усе це реально. Звiсно, нормальна людина так не чинитиме. Отже, були якiсь обставини, що змушували Iгоря Каширова поводитися саме так.

Стас нервово ходив по кiмнатi. Не дарма погляд матерi удаваного iнвалiда був таким пiдозрiлим. Не дарма телефонувала комусь i радилася — впускати чи не впускати… Ну, тепер уже ви влипли, шановнi.

Та найцiкавiшим тепер виглядало iнше — Iгор Каширов у день убивства Неонiли Мурашевич був у Галичi! Он як.

— Ми стояли на узбiччi якраз навпроти нього, коли я купував морозиво. Вiкно моєї машини