Читати книгу - "Мертві квіти"

— Ну, яке посвiдчення? — посмiхнувся Стас. — Я ж не з прокуратури. Ось моя вiзитiвка.

Узявши простягнуту картку, жiнка довго її розглядала, а потiм завела його до iншої кiмнати, де на лiжку лежав молодий худий чоловiк. Поруч стояв iнвалiдський вiзок.

Враження, що це обличчя знайоме, з'явилося одразу. Взагалi обличчя людей дуже рiзнi. Те, що з правильними рисами, запам'ятати важче. Риси iнвалiда не були правильними, швидше, специфiчними. «Де i коли?» Запитання крутилося у головi, не знаходячи вiдповiдi.

Привiтавшись, Стас сiв поруч, а жiнка на його прохання принесла з iншої кiмнати пачку документiв. Це були свiжi виписки з районної та обласної лiкарень, висновок про iнвалiднiсть. Пробiгши очима, Стас усе зрозумiв. Безпорадний стан Iгоря Каширова став наслiдком перенесеної травми — забiй поперекового вiддiлу хребта, крововилив у спинний мозок.

— Як же вас таке спiткало?

— З дерева впав, — байдуже махнув рукою той. — Скiльки возили, лiкували…

Напевно, вiн уже змучився це розповiдати, проте Стасовi таки вдалося почути невеселу iсторiю молодої людини-iнвалiда. Батько Iгоря помер за кiлька рокiв до нещастя, вони жили удвох на зарплату матерi, яка працювала прибиральницею у кафе, i тепер вже iнвалiдську пенсiю самого Iгоря.

— Не буду забирати ваш час, — пiдхопився Стас. — Рiч у тiм, що наш центр протезування отримав для вас цiльовi кошти i я приїхав визначити, чим саме ми могли б вам бути корисними.

— А якi це цiльовi кошти? — не зрозумiла жiнка.

— Цiльовi — означає лише для конкретного пацiєнта. Ви знали Тараса Андрiйовича Мироненка?

Примiтивнi за складом iнтелекту люди, як правило, поганi артисти. Тому, вимовляючи оте «нi», жiнка видала себе з головою.

— Як, це ж вiн переказав для вас кошти, — не зрозумiв Стас. — Кремезний такий дядько з головою маленькою…

— Не знаємо ми нiкого нi з маленькою, нi з великою, — жiнка пiдвелася, даючи розумiти, що вiзит закiнчено.

— Як так, а… вiн казав, що допомагає вам у лiкуваннi. Ви гляньте!

Витягши, Стас тицьнув їй пiд нiс фото Мироненка. Та жiнка навiть не хотiла дивитися, доводячи, що уперше чує про такого. Оце так! Фотка опинилася перед очима Iгоря Каширова, але вона одразу ж вихопила її i тицьнула Стасовi.

— Все! Забирайте свої фотографiї, вiзитiвки, нiчого нам не треба. Нiякої допомоги. Ви зрозумiли?

— Гаразд, не хвилюйтеся! Пробачте, секунду…

Тепер уже зволiкати не було можливостi. Удавши, що йому дзвонять, Стас витяг з кишенi телефон i, вiдповiдаючи, непомiтно зробив знiмок, пiсля чого був практично виштовханий за дверi. Вони не бажали чути про людину, з якою, безперечно, були знайомi. Прiзвище та фотографiя дядька викликали в обох рiзко негативну реакцiю. У цьому тепер не залишалося жодних сумнiвiв. Але що далi?

Телефон знову опинився у руцi, зображення на дисплеї. Не надто вдалий ракурс. I все ж таки. Перекинути на комп'ютер, збiльшити. Враження, що обличчя знайоме, не полишало. А може, воно промайнуло десь у товстiй пачцi, коли розглядав з Оленою свiтлини з шафи Мурашевички? Очевидно. Або ж у музеї. Тодi назад, додому. Адже зараз бiльш за все хотiлося дiзнатися про iнтерес покiйного Мироненка до особи Iгоря Каширова. Проте залишалася ще одна справа у цьому мiстi.

XXXXII

«Ось тобi й вiдрядження…», — думав Стас, їдучи доволi широкими, як для райцентру, коломийськими вулицями, шукаючи очима табличку на стiнi. Вiдрядження дядька Тараса, схоже, було вигаданим i призначалося для вирiшення особистих справ — спробi допомогти Iгорю Каширову. I все ж таки…

Мiсцевий краєзнавчий музей очолював Iван Несторович Оцалюк, поважний чоловiк у лiтах. Iз розумiнням кивнувши Стасу пiсля того, як вiн вiдрекомендувався, повернув йому фотокартку i сумно промовив:

— Та як би не знав? Сусiди ж… I на похорон їздив. Шкода, мiцний ще був дядько. Як ведмiдь. Але що поробиш? «Там» виднiше, хто швидше, а хто…

— А сюди вiн часом не приїжджав до вас?

— Чого ж, приїжджав. I навiть не так давно.

— А навiщо?

— Як вам сказати… — на мить замислився Оцалюк. — Є усякi програми спiвпрацi мiж краєзнавцями. Обмiн iнформацiєю, експонатами, спiльнi заходи.

— I коли мiй дядько був у вас востаннє? — запитав Стас.

— Ще торiк восени. Приїждав з одним угорцем знайомитися. Ласло Ейзентрахт, директор одного з будапештських музеїв. У нього тут родичi якiсь далекi, у Коломиї. А галузь, так би мовити, спiльна. Так ми й познайомилися, спiвпраця зав'язалася. А ваш покiйний родич уже потiм долучився.

— А що конкретно? — не вгавав Стас. — Яка спiвпраця?

— Ви знаєте, я не особливо вникав, — вибачився Оцалюк. — Я Тараса познайомив, а там вже вони… Взагалi ваш дядько хитрий був, любив у все влiзти, усе випитати i якийсь зиск для своєї справи видобути. Не кажу для себе особисто, грiх би мав! Для справи. Голова у нього дай Боже була. Так ось, щось органiзує таке дотепне, скориставшись чужим досвiдом, а сам мовчок. I нi з ким не подiлиться. А потiм дивишся — в усiх однакове, а у нього — єдине у країнi. Ну, це я так, образно.

— I що ж таке вiн мiг запозичити в угорця?

— От не знаю, — розвiв руками директор. — Мав якiсь види. От ви, кажете, лiкар? Добре живе ваша галузь? Усього вистачає?

— Не дуже, — зiзнався Стас.

— Ну i всюди так, музеї ще бiднiшi. Часто-густо тiльки й сподiваємося на рiзну допомогу вiд iноземцiв. Вам також часом апаратуру, яка свiй термiн вiдслужила, з закордону як гуманiтарку присилають, чув я.

— Буває.

— Хоча…

— Що, хоча? — мимоволi проковтнув Стас.

— Хоча, я вiдмовляв його. Дурна затiя — витягти щось з нашого угорського колеги. Не перший рiк iз ним знайомий. А Тарас… вiн сказав, що нiби сам щось має для нього. Ну, наче насамперед угорець у тому зацiкавлений. Я й познайомив.

— А що саме — не казав?

— Та де б ваш родич таке собi дозволив! Кажу ж — ще той лис.

Знову лис. Отак. На початку розмови ведмiдь, наприкiнцi — лис. Дивний вiзерунок з килима вкотре намалювався в уявi. Отже, не лише у нього при спогадах про дядька Тараса виникають подiбнi асоцiацiї. Залишалося тiльки зiтхнути i пiдвестися. Та все ж не марно сюди завiтав. Мироненко побував у Коломиї задовго до появи на його життєвому обрiї важкохворого Iгоря Каширова, якого будь-що хотiв поставити на ноги. I з iншого приводу. Бажав щось запропонувати багатому угорцю.

Що саме? Чи не те часом, що зберiгалося у футлярi вiд баяна, закутане у поролон? Ще один, щойно народжений фрагмент його розслiдування. Один з багатьох. Цiкавий, без сумнiву. Їх ставало дедалi бiльше, таких окремих фрагментiв. Усе виглядало, наче