Читати книгу - "Кобзар (сборник)"

IX

Рано-вранці новобранці

Виходили за село,

А за ними, молодими,

І дівча одно пішло.

Подибала стара мати

Доню в полі доганяти…

І догнала, привела;

Нарікала, говорила,

Поки в землю положила,

А сама в старці пішла.

Минули літа, а село

Не перемінилось.

Тілько пустка на край села

Набік похилилась.

Коло пустки на милиці

Москаль шкандибає.

На садочок позирає,

В пустку заглядає.

Марне, брате, не вигляне

Чорнобрива з хати.

Не покличе стара мати

Вечеряти в хату.

А колись… Давно колись-то!

Рушники вже ткались,

І хустина мережалась,

Шовком вишивалась.

Думав жити, любитися

Та бога хвалити!

А довелось… ні до кого

В світі прихилитись.

Сидить собі коло пустки,

Надворі смеркає,

А в вікно, неначе баба,

Сова виглядає.

[Між 19 і 30 травня 1847, С.-Петербург]

X

В неволі тяжко, хоча й волі,

Сказать по правді, не було.

Та все-таки якось жилось.

Хоть на чужому, та на полі…

Тепер же злої тії долі,

Як бога, ждати довелось.

І жду її, і виглядаю,

Дурний свій розум проклинаю,

Що дався дурням одурить,

В калюжі волю утопить.

Холоне серце, як згадаю,

Що не в Украйні поховають,

Що не в Украйні буду жить,

Людей і господа любить.

[Між 19 і 30 травня 1847, С.-Петербург]

XI

Косар

Понад полем іде,

Не покоси кладе,

Не покоси кладе – гори.

Стогне земля, стогне море,

Стогне та гуде!

Косаря уночі

Зустрічають сичі.

Тне косар, не спочиває

Й ні на кого не вважає,

Хоч і не проси.

Не благай, не проси,

Не клепає коси;

Чи то пригород, чи город,

Мов бритвою, старий голить

Усе, що даси.

Мужика, й шинкаря,

Й сироту-кобзаря.

Приспівує старий, косить,

Кладе горами покоси,

Не мина й царя.

І мене не мине,

На чужині зотне,

За решоткою задавить.

Хреста ніхто не поставить

І не пом'яне.

[30 травня 1847, С.-Петербург]

XII

Чи ми ще зійдемося знову

Чи вже навіки розійшлись?

І слово правди і любові

В степи і дебрі рознесли!

Нехай і так. Не наша мати,

А довелося поважати.

То воля господа. Годіть!

Смирітеся, молітесь богу

І згадуйте один другого.

Свою Україну любіть,

Любіть її… Бо время люте,

В остатню тяжкую минуту

За неї господа моліть.

[Між 19 і 30 травня 1847, С.-Петербург]

НЕ СПАЛОСЯ, – А НІЧ, ЯК МОРЕ…

Не спалося, – а ніч, як море.

(Хоч діялось не восени,

Так у неволі.)

До стіни

Не заговориш ні про горе,

Ні про младенческие сны.

Верчуся, світу дожидаю,

А за дверима про своє

Солдатськеє нежитіє

Два часовії розмовляють.

Така ухабиста собой,

И меньше белой не дарила.

А барин бедненький такой.

Меня-то, слышь, и подсмотрили,

Свезли в Калугу, и забрили.

Так вот те случай-то какой!

А я… аж страшно, як згадаю.

Я сам пішов у москалі;

Таки ж у нашому селі

Назнав я дівчину… Вчащаю

І матір удову єднаю.

Так пан заклятий не дає.

Мала, каже; – нехай, дождуся.

І, знай, вчащаю до Ганнусі.

На той рік знову за своє;

Пішов я з матір'ю просити.

«Шкода, – каже, – і не проси.

П'ятсот, – каже, – коли даси,

Бери хоч зараз…» Що робити!

Головко бідна! Позичать?

Та хто таку позичить силу?

Пішов я, брате, зароблять.

І де вже ноги не носили,

Поки ті гроші заробив.

Я годів зо два проходив

По Чорноморії, по Дону…

І подарунків накупив

Найдорогіших… От вертаюсь

В село до дівчини вночі —

Аж тілько мати на печі,

Та й та, сердешна, умирає,

А хата пусткою гниє.

Я викресав огню, до неї…

Од неї пахне вже землею,

Уже й мене не пізнає!

Я до попа та до сусіди,

Привів попа, та не застав —

Вона вже вмерла. Нема й сліду

Моєї Ганни. Я спитав

Таки сусіду про Ганнусю.

«Хіба ти й досі ще не знаєш?

Ганнуся на Сибір пішла.

До панича, бачиш, ходила,

Поки дитину привела

Та у криниці й затопила».

Неначе згага запекла.

Я ледве-ледве вийшов з хати,

Ще не світало. Я в палати

Пішов з ножем, не чув землі…

Аж панича вже одвезли

У школу в Київ. От як, брате!

Осталися і батько й мати,

А я пішов у москалі.

І досі страшно, як згадаю.

Хотів палати запалить

Або себе занапастить,

Та бог помилував… А знаєш,

Його до нас перевели Із армії чи що?

Так что же,

Ну, вот теперь и приколи.

Нехай собі. А бог поможе,

І так забудеться колись.

Вони ще довго говорили,

Я став перед світом дрімать,

І паничі мені приснились

І не дали, погані, спать.

[Між 19 і 30 травня 1847, С.-Петербург]

ДУМИ МОЇ, ДУМИ МОЇ, ВИ МОЇ ЄДИНІ…

Думи мої, думи мої,

Ви мої єдині,

Не кидайте хоч ви мене

При лихій годині.

Прилітайте, сизокрилі

Мої голуб'ята,

Із-за Дніпра широкого

У степ погуляти

З киргизами убогими.

Вони вже убогі,

Уже голі… Та на волі

Ще моляться богу.

Прилітайте ж, мої любі,

Тихими речами

Привітаю вас, як діток,

І заплачу з вами.

[Друга половина 1847, Орська кріпость]

КНЯЖНА (ПОЕМА)

Зоре моя вечірняя,

Зійди над горою,

Поговорим тихесенько

В неволі з тобою.

Розкажи, як за горою

Сонечко сідає,

Як у Дніпра веселочка

Воду позичає.

Як широка сокорина

Віти розпустила…

А над самою водою

Верба похилилась;

Аж по воді розіслала

Зеленії віти,

А на вітах гойдаються

Нехрещені діти.

Як у полі на могилі

Вовкулак ночує,

А сич в лісі та на стрісі

Недолю віщує.

Як сон-трава при долині

Вночі розцвітає…

А про людей… Та нехай їм.

Я їх, добрих, знаю.

Добре знаю. Зоре моя!

Мій друже єдиний!

І хто знає, що діється

В нас на Україні?

А я знаю. І розкажу

Тобі; й спать не ляжу.

А ти завтра тихесенько

Богові розкажеш.

Село! І серце одпочине:

Село на нашій Україні —

Неначе писанка, село.

Зеленим гаєм поросло.

Цвітуть сади, біліють хати,

А на горі стоять палати

Неначе диво. А кругом

Широколистії тополі,

А там і ліс, і ліс, і поле,

І сині гори за Дніпром.

Сам бог витає над селом.

Село! Село! Веселі хати!

Веселі здалека палати,

Бодай ви терном поросли!

Щоб люди й сліду не найшли,

Щоб і не знали, де й шукати.

В тому господньому селі,

На нашій славній Україні,

Не знаю, де вони взялись, —