Читати книгу - "Гра Ендера"

Бобик повалився на ліжко у повній знемозі. Половина хлопчиків у кубрику вже спали, хоча було ще п’ятнадцять хвилин до відбою. Зібравши останні сили, Бобик витягнув із тумбочки комп’ютер,і ввімкнув його. Завтра контрольна з геометрії, а він абсолютно не підготовлений. Він завжди міг знайти правильну відповідь, якщо було достатньо часу, — у п’ять років прочитав Евкліда, — але на контрольній час обмежений, і думати буде ніколи.

Він має знати, але не вчив. І контрольну, скоріш за все, провалить. Зате сьогодні двічі виграли, і тому настрій був гарний.

Однак щойно комп’ютер запрацював, думки про геометрію вилетіли з голови. Навколо столу крокувало повідомлення:

НЕГАЙНО ДО МЕНЕ.

Ендер.

На годиннику — 21:50, за десять хвилин відбій. Як давно Ендер відправив послання? Тим не менше краще не ігнорувати його. Зранку може бути ще одна битва — від однієї думки про це навалювалася втома, — і вони не встигнуть поговорити. Тому Бобик зліз із ліжка і поплівся порожніми коридорами до кімнати Ендера. Постукав у двері.

— Заходьте.

— Просто побачив твоє повідомлення.

— Добре.

— Скоро вимкнуть світло.

— Я допоможу тобі знайти дорогу назад.

— Я думав, що ти просто не знав, котра година.

— Я завжди це знаю.

Бобик зітхнув. Як завжди. Будь-яка їхня розмова з Ендером переходила в суперечку. Бобик ненавидів його. Він знав, що Ендер — геній, і поважав його за це. Чому ж Ендер бачив у ньому лише недоліки?

— Пам’ятаєш, чотири тижні тому, Бобику? Коли ти попросив мене призначити тебе взводним?

— Ага.

— З тих пір я поставив п’ять взводних і стільки ж замісників. Жодним із котрих ти не був.

Ендер підняв брови.

— Чи не так?

— Так, сер.

— Тоді розкажи мені, як ти провів ці вісім боїв.

— Сьогодні мене вперше вбили, але комп’ютер показав, що я влучив одинадцять разів, до того, як мене вбили. Я ніколи не вбивав в одному бою менше п’яти солдатів ворога. Не провалив також жодного завдання.

— Чому тебе зробили солдатом так рано, Бобику?

— Не раніше, ніж тебе.

— Але чому?

— Не знаю.

— Знаєш, знаєш, так само, як і я.

— Ну, це лише здогадки. Ти… у тебе просто талант вести бої. Вони це бачать і підштовхують.

— Чому, як ти думаєш, Бобику?

— Тому що ми їм потрібні, ось чому. — Бобик сів на підлогу і втупився на ноги Ендера. — Потрібні, щоби бити жучар. Це єдине, що їх турбує.

— Добре, що ти це розумієш, Бобику. Більшість хлопців у цій школі вважають, що важлива власне сама гра. Але це не так. Гра потрібна лише для того, щоби знайти дітей, які змогли б стати справжніми командирами у справжній війні, коли виростуть. А щодо гри, то пропади вона пропадом! Що, власне, і відбувається. Вони руйнують гру.

— Прикольно. А я думав, вони роблять це з нами.

— Ми почали грати на дев’ять тижнів раніше, ніж мали б. Ігри кожного дня. А тепер і по дві гри протягом одного дня. Бобику, я не знаю, що вчителі замислили, але моя армія втомилася, і я втомився, а тут ще й узагалі стали порушувати правила. Я роздобув у компі старий графік ігор. Ніхто ніколи не знищував так багато ворогів і не зберіг стільки своїх солдатів за всю історію ігор.

— Ти найкращий, Ендере.

Ендер похитав головою.

— Може, й так. Але я не випадково отримав саме цих солдатів. Непотріб, від якого відмовилися інші армії, і от їх зібрали разом, і тепер найгірший мій боєць може командувати взводом у будь-якій іншій армії. Вони підігрували мені, а тепер грають проти мене. Бобику, вони хочуть нас зламати.

— Тебе не зламають.

— Ти дуже здивуєшся, Бобику…

Ендер раптом коротко вдихнув, ніби його пройняв різкий біль або не вистачало повітря. Бобик глянув на нього і зрозумів, що відбувається неможливе. Слова Ендера — це вже не ті іронічні колючки, як раніше, Ендер Віггін насправді довірився йому. Не вповні, але довірився. Ендер — людина, і дав побачити це.

— А може, ти здивуєшся, — промовив Бобик.

— Мої нові сміливі ідеї можуть вичерпатися. Рано чи пізно хтось викине щось неочікуване для мене, а я не буду готовий.

— Що з того? Програєш один раз. Це не найгірше, що може трапитися.

— Якраз це найгірше. Я не можу програвати взагалі, бо якщо я хоч раз…

Він не продовжував, а Бобик не став перепитувати.

— Мені потрібна твоя розумна голова, Бобику. Треба, щоби ти почав розв’язувати задачі, з якими ми ще не стикалися. Я хочу, щоби ти спробував зробити таке, чого до тебе ніхто не робив, навіть якщо це буде повна нісенітниця.

— А чому саме я?

— Тому що хоча в Армії Драконів є й кращі за тебе бійці, та немає нікого, хто може думати краще і швидше за тебе.

Бобик промовчав. Вони обоє знали, що це правда.

Ендер показав йому свій комп’ютер. На екрані світилося дванадцять імен. По два або три від кожного взводу.

— Вибери п’ятьох із них, — попросив Ендер. — По одному з кожного взводу. Це буде твій перший загін спецназу. Ти будеш їх тренувати, але лише на додаткових заняттях. Повідомлятимеш мені, що збиратимешся відпрацьовувати з ними. Не затримуйся занадто довго на чомусь одному. Однак більшу частину часу ти й твій загін будете частиною всієї армії, частиною наших регулярних взводів. Але ви маєте бути напохваті будь-якої хвилини. Коли потрібно буде зробити неможливе, що зможете лише ви.

— Тут одні новачки, — помітив Бобик. — Жодного ветерана.

— Після минулого тижня, Бобику, всі наші солдати стали ветеранами. Невже ти не знаєш, що на індивідуальному заліку всі сорок наших бійців входять у перші півсотні? І що треба опуститися нижче аж на сімнадцять місць, аби знайти солдата, який не в Армії Драконів?

— А якщо я не зможу нічого придумати?

— Тоді я помилився щодо тебе.

— Ти не помилився, — усміхнувся Бобик.

Світло згасло.

— Ти знайдеш дорогу назад, Бобику?

— Мабуть, ні.

— Тоді залишайся тут. Якщо уважно прислухатимешся, зможеш почути, як добра фея приходить уночі й залишає нам завдання на завтра.

— Нам не дадуть ще одну битву завтра вранці. Хіба вони не розуміють наш стан?

Ендер не відповів. Бобик чув, як він укладався в ліжко. Тож піднявся з підлоги і зробив те ж саме. Він придумав півтора десятка нових трюків, перш ніж заснув. Ендер буде радий — кожен із них був настільки дотепним, що аж смішно.

12. Бонзо

— Генерале Пейс, сідайте, будь ласка. Я розумію, що ви прийшли