Читати книгу - "І прибуде суддя"

Сталося це не так, як я гадав, аж десь через два місяці після обрання мене суддею. Під вечір озвався телефон, і коли я зняв трубку, нічогісінько не передчуваючи, то почув голос, який вже почав забувати, — голос «жебрака»:

— Це суддя Лащук?

— Так, — похолонув я.

— Впізнаєте?

— Авжеж, — сказав я. — Що вам потрібно цього разу?

— Небагато, дуже небагато, — сказав «жебрак». — Тільки повідомити, що Ґлорія сьогодні не ночуватиме з вами.

— Ви…

Я затнувся, не знаючи, що казати, через силу ковтнув слину.

— Я, — сказав «жебрак», а втім, і не «жебрак», а невідомо хто. — Я, пане Георгію. Ви здивовані? Не сподівалися, що я можу когось любити?

— Ви любите Ґлорію? — мало не крикнув я.

— А чому б і ні? Хай по-своєму, але люблю. Не хвилюйтеся так, пане суддя. Вранці вона повернеться до вас.

Я не встиг щось сказати, як він поклав трубку. Першим моїм порухом було — подзвонити до Ґлорії і запитати, чи це правда, чи справді вона цієї ночі буде з «жебраком». Та я вже знав, що в цьому немає потреби — «жебрак» сказав правду. Піти додому і дочекатися Ґлорії? Не чекаючи повернення підлої повії, забратися геть з її дому? Зрештою я обрав інший варіант і вирішив прослідкувати, куди піде Ґлорія.

За півгодини до кінця робочого дня я сидів на лавочці у скверику перед побуткомбінатом. Доволі померзнув на все ще холодному вітрі, доки з комбінату не почали викочуватися, а декотрі й випурхувати, робітниці. Та Лори між ними не було. Я вже подумав, чи не вийшла вона крізь інші двері, але згадав, що часом Ґлорія лишається працювати ще на півзміни чи просто декілька годин, аби шити для себе і виконувати «ліві» замовлення — про дозвіл так працювати вона домовилася з майстром. Я чекав довго, проте впертість вже міцно поселилася у мені. Нарешті з’явилася і Ґлорія поруч із двома старшими жінками. Разом вони пройшли до центральної площі, де й попрощалися. Добре, що вже почало сутеніти, бо інакше я ризикував, що Лора побачить мене на безлюдній вулиці. Як і слід було сподіватися, попрямувала вона зовсім не додому, а у протилежний бік. Ще з чверть години особливо потворного кульгання — і вона спинилася біля високого добротного будинку. Натисла кнопку біля дверей. Двері відчинилися і поглинули мою потвору-кохану. «Кохану?» — ще подумав я і взявся перелізати через ажурну дротяну загорожу.

У будинку, поруч з вікном, яке світилося досі, спалахнуло друге. Я прокрався саме до того, другого вікна. Між шторами, на моє щастя, була щілина. Я побачив Ґлорію — вона стояла посеред кімнати вже без пальта. Переді мною, наче на вміло підсвіченій графіці, виступав її профіль, але я багато дав би, щоб побачити її обличчя, ласі зміїні очі.

Нестерпно тяглися секунди. Ґлорія стояла завмерла і виструнчена. Нарешті до кімнати зайшов чоловік, зодягнутий у квітчастий домашній халат. Ґлорія ожила, щось заговорила до нього. Ось він повернувся на мить обличчям до вікна, і я побачив: це ніякий не «жебрак», а зовсім інший чоловік. Десь я вже його бачив, але де? Чоловік у халаті схопив Лору за плечі, рвонув сукню. Ґлорія впала на коліна, а він продовжував здирати одяг. Не тямлячись, я побіг до дверей, щосили смикнув за ручку. Звісно ж, вони виявилися замкненими.

«І ніколи не відімкнуться для мене», — майнуло в збудженому мозку. Я знову кинувся до вікна. Лора стояла на колінах майже зовсім гола. Садист у халаті заніс ногу, щоб ударити. Я випередив його і щосили стусонув кулаками по склу. Скло дзенькнуло, заплакало, розтинаючи пальці, я скрикнув від болю. Пронизливо закричала Ґлорія. Цей крик немовби погасив світло. З кімнати долинув глухий удар, люди там побігли.

— Ґлоріє! Лоро!

Мій крик самотньо розітнув тишу, яка раптом знову накрила будинок. Чи наздогнав він тих двох? Чи втікала Ґлорія добровільно?

Втім, я не мав часу роздумувати. Не думав ні про небезпеку, ні про зраду. Висадив ліктем ще одне скло у подвійній рамі, намацав защіпку, відчинив сяк-так вікно і заліз усередину. Ніхто не напав на мене. Очі, вже звиклі до темряви, вгадали двері, а рука — вимикач біля них.

Посеред кімнати валялася сукня Ґлорії. На краю килима біля дверей лежав перекинутий стілець. Я заглянув до сусідньої кімнати, але й там нікого не побачив. І лише тут завважив, що руки в мене геть закривавлені, вимазана кров’ю куртка.

Дім, наповнений речами по вінця: добротні меблі, килими на підлозі й на стінах, декілька копій відомих картин, а в наступній кімнаті — репродукції картин ще відоміших — Пікассо, Мане, Матісс, багата бібліотека. Я спинився, не знаючи, що й думати. «Жебрак» тут жити не міг. Якщо тільки він справді був «жебраком». А якщо той, хто користувався Ґлорією, не був ним, то хто тоді мені телефонував? Навіщо? Втім, ставити питання в цьому місті не було резону, бо найшвидше ризикуєш не отримати відповіді.

І тут я збагнув, що маю шукати в цьому добротному домі. Репродукції картин Ієроніма Босха. Проте обхід і ретельний огляд нічого не дали. Картин з потворами ніде не було. Однак в останній з кімнат, куди я заглянув (жодні з дверей не були замкнені, так, немов тут чекали, що я стану робити цей обхід), на стіні у рамці за склом висвічувався великий білий аркуш паперу, на якому тушшю було виведене одне-єдине слово: «Пригадай». Я мимохіть окинув його поглядом, повернувся, щоб іти далі, й знову поглянув на те слово. Навіщо воно обрамлене в рамку і до кого звернуте? «До тебе», — сказав хтось. І я знав хто — «жебрак». Але навіщо? Що я мав пригадати? Відповіддю мені була тиша.

Я повернувся вже від дверей, кинувся до рамки з єдиним словом у ній, зірвав, повернув і скреготнув зубами. На звороті рамки була справді копія картини, те, що я шукав. Це були потвори Босха, але у двох з них замість голів із дзьобами чи рилами, або чим там ще, були вмонтовані дві людські голови: моя і Ґлорії. Моя фотографія була давня, ще студентська. Існувала вона в двох примірниках: один у мене, другий у Валерії. Плівка в нашого однокурсника,