Читати книгу - "Сезон гроз"

— Здогадуюся, хто цей поет. Звісно, Горицвіт. А історія має свої закони.

— Історія, — усміхнувся відьми́н, — це антологія описів, здебільшого брехливих, подій, здебільшого неістотних, переказаних нам істориками, здебільшого дурнями.

— І цього разу відгадую автора цитати, — вищирив зуби Аддаріо Бах. — Висогота з Корво, філософ і етик. А також історик. Що ж стосується пророка Лободи… Історія, як вже було сказано, — це історія. Але я чув, що в Новіграді жерці часом виймають залишки пророка із саркофагу і дають віруючим для цілування. Коли б я саме там був, то від цілування утримався б.

— Утримаюся, — пообіцяв Геральт. — Що ж до Новіграду, якщо ми про нього згадали…

— Не хвилюйся, — випередив краснолюд. — Встигнеш. Встанем рано на зорі, вмиг дійдемо до В’ятерни. Піймаємо оказію і будеш у Новіграді вчасно.

Якби ж то, подумав відьми́н. Якби ж то.

Люди і тварини належать до різних видів, а лисиці живуть між людьми і тваринами. Померлі й живі мандрують різними дорогами, лисиці простують між померлими і живими. Божества й потвори мають різні шляхи, лисиці ходять між божествами і потворами. Стежки світла й темряви не сполучаються і не перетинаються ніде; лисячі духи чувають десь поміж ними. Безсмертні й демони ступають власними шляхами — лисячі духи десь посередині.

Цзі Юнь, вчений з часів династії Цін

Розділ чотирнадцятий

Вночі пройшла гроза.

Виспавшись у сіні на горищі стодоли, вони вирушили на світанку, з самим початком холодного, хоч сонячного ранку. Тримаючись втоптаної стежки, перейшли через грабові гаї, багниська і підмоклі луги. Після години прискореної ходьби добралися до будівель.

— В’ятерна, — вказав Аддаріо Бах. — Це та пристань, про яку я казав.

Дійшли до річки — і їх обвіяв живлющий вітер. Тут річка утворювала широкий затон, як озеро завбільшки, майже не видно було течії, що бігла десь далі. З берегу звисало до води віття верб, лоз і вільшанику. Всюди плавало, видаючи різні голоси, водне птаство: качки, чирянки, шилохвости, гагари і пірникози. Вписуючись у пейзаж і не розлякуючи усієї тієї пернатої галайстри, по воді граціозно плив кораблик. Однощогловий, з одним великим вітрилом ззаду і кількома трикутними спереду.

— Хтось колись доречно сказав, — промовив Аддаріо Бах, вдивляючись у з’яву. — Що це — три найгарніші видовища в світі. Корабель під повними вітрилами, кінь у галопі і теє… гола жінка в ліжку.

— Жінка в танці, — ледь всміхнувся відьми́н. — В танці, Аддаріо.

— Хай собі, — згодився краснолюд, — що гола в танці. А цей кораблик, га, зізнайся, незле виглядає на воді.

— Це не кораблик, а суденце.

— Це шлюп, — поправив, підходячи, вгодований панок у лосиному кубраку. — Шлюп, мої панове. Легко пізнати по вітрильному оснащенні. Великий гафельний грот, стаксель і два клівери на форштагах. Класика.

Суденце — шлюп — наблизився до помосту настільки, що вони змогли розглянути гальюнну фігуру. Статуя, замість стандартної грудастої жінки, сирени, дракона чи морського змія, зображала лисого стариганя з гачкуватим носом.

— Зараза, — буркнув під носом Аддаріо Бах. — Чи той пророк має на нас зуба?

— Шістдесят чотири стопи в довжину, — гордо описував далі коротун. — Загальна площа вітрил три тисячі триста стоп. Це, мої панове, «Пророк Лобода», сучасний шлюп ковірського типу, збудований у новіградській корабельні, спущений на воду менше року тому.

— Як бачимо, — кашлянув Аддаріо Бах, — вам цей шлюп відомий. Багато про нього знаєте.

— Все про нього знаю, бо я його власник. Бачите прапор на флагштоку? З рукавичкою. Це знак моєї фірми. Дозвольте представитися: я Кевенард ван Вліт, підприємець у шкіряній галузі.

— Дуже нам мило, — краснолюд потрусив подану йому праву руку, пильно оглядаючи підприємця. — Поздоровляємо з кораблем, бо гарний і швидкий. Аж дивно, що тут, у В’ятерні, в затоні, на узбіччі від головного понтарського фарватеру. Дивно теж, що корабель на воді, а ви, власник, на суші, на відлюдді. Чи якісь проблеми?

— Ні, ні, жодних проблем, — відпекався представник шкіряної галузі, як видалося Геральтові, надто швидко і надто впевнено. — Поповнюємо запаси, нічого більше. А на відлюддя, що ж, не охота, але необхідність нас привела. Бо, як спішиш на порятунок, то не зважаєш, кудою дорога веде. А наша експедиція рятункова.

— Пане ван Вліт, — перебив, підходячи, один з типів, під кроками якого раптом затремтів поміст. — Не вдавайтеся в деталі. Не думаю, щоб вони панів цікавили. Або мали цікавити.

Типів, які вийшли на поміст з боку селища, було п’ятеро. Той, що саме заговорив, був у солом’яному капелюсі, а ще вирізнявся масивною щелепою, чорною від кількаденної щетини, і великим висунутим підборіддям. Підборіддя мав розділене, виглядало, як дупа в мініатюрі. Його супроводжував здоровань, справжній вернигора, хоча з обличчя й погляду зовсім не дурень. Третій, присадкуватий і смаглявий, був моряком у кожній п’яді й деталі, включаючи вовняну шапку і сережку у вусі. Два інші, схоже, що матроси, тягнули скриньки з провіантом.

— Не думаю, — продовжив той, з підборіддям, — щоб панове, незалежно від того, хто вони і що вони, потребували щось знати про нас, наші заняття й приватні справи. Ці панове, напевно, розуміють, що до наших приватних справ зась усім, а вже тим паче — першим стрічним, зовсім нам незнайомим.

— Може і не зовсім незнайомим, — втрутився вернигора. — Пана краснолюда дійсно не знаю, але біле волосся пана вашмосця підказує, хто він. Геральт з Ривії, правда? Відьми́н? Я не помиляюся?

Ого, то я вже популярний, — подумав Геральт, сплітаючи руки на грудях. Надто популярний. Може, пофарбувати волосся? Чи обголитися налисо, як Гарлан Цара?

— Відьми́н! — Кевенард ван Вліт був помітно враженим. — Справжній відьми́н. Оце так фарт. Мостиві панове! Та це ж просто подарунок долі!

— Знаменитий Геральт з Ривії — повторив вернигора. — Поталанило нам, що ми його зустріли, тепер, у нашій пригоді. Допоможе нам видряпатися.

— Забагато ти говориш, Коббіне, — урвав той, що з підборіддям. — Забагато і надто швидко.

— Та що ви, пане Фиш, — пирснув шкіряник. —