Читати книгу - "Смарагдова планета"

Бабка Теодозія не полишала Докію. Чайкою вилася над молодицею, голосила, плакала, за світлу душечку новопреставленої Галечки молилася, Докію молоком намагалася напоїти, старалася гарячі думки прогнати. Билася, билася, та дарма. Які слова розрадять горе матері, котра втратила дитину? Хіба що молитва. Тільки не знала молитви Докія, не вірила в Бога. Ікона в хаті висіла — дідове благословення, а віри в душі не було.

На третій день наче отямилась Докія. Встала, огледілася. Потім, скрипнувши віком, розчинила скриню. Стрепенулася бабка Теодозія.

— Докіє! Що ти, горличко?

Не відповіла. Нахилилася над скринею — різьбленою, масивною, оздобленою перламутром по вишневому лаку. Докія виймала зі скрині злежале вбрання, підносила близько до очей, пильно роздивлялася, немов не впізнаючи. Довго тримала в руках весільний убір з білих воскових квітів, срібних ниток, малинових китиць фарбованої ковили. Потім кинула. Стягла через голову плаття. Постояла, бездумно топчучи скинутий одяг, підійшла до дзеркала, дбайливо розчесала волосся, заплела коси, двічі обкрутила вінком навколо голови. Була вона немов уві сні. Дивлячись на неї, бабка Теодозія лише дрібно хрестилася, не сміючи сполохати мертвотний спокій обличчя Докії.

Молодиця ж туго перетягнула груди, налиті молоком, одягла сорочку, вишиту по рукавах червоним і чорним шовком. Запнула поверх картату плахту з червоними китицями, підв’язала білу запаску з мереживами. Тісно перетягла стан вогненною китайкою. Накинула на плечі легкий кептар з білої овечої шкури. На спині кептарика були вигаптувані гілки горобини. Важкі грона ягід, любовно дібрані мамою з великих червоних намистин коралю. Дрібними різаними коралами обвила Докія шию, одягла й тьмяні старовинні дукати. Потім натягла в’язані смугасті панчохи, взула м’які шкіряні постоли, тиснені візерунком. Довго дивилася в дзеркало, тримаючи в руках золотий кораблик, але так і не перемоглася убрати ним голову — лихо не терпіло сяяння золотої парчі. Докія пов’язала чорну хустку. Баба Теодозія плакала, дивлячись, як вбирається на невідоме свято молодиця. Сльози текли по її щоках, переливаючись у глибоких зморшках.

— Ой, Докіє, Докіє! Що ти, дитино, надумала? Нащо вбираєшся, мов на смерть? Схаменися!

Докія розстелила на скрині рушник, метнулася до кухні, принесла шматок хліба, цибулину й сало. Їжу, трохи грошей, маленьке дзеркальце, та копійчану свічку зав’язала в кросно.

Нічого не сказала старій, а тільки та й сама здогадалася:

— Докіє! Та невже підеш? Що ти, ясочко? Та не ходи туди, дитя моє гірке! Не повернешся ти, що я Василеві скажу? Лементуючи, Теодозія впала на долівку. Докія дивилася на неї, зсунувши суворо брови. Щось раптом змінилося на її лиці, рум’янцем налилися щоки, затремтіли довгі вії, жалісно скривилися губи.

— Бабо! Встань! Не край мені серця! Не можу я більше, сама бачиш. Що ж мені тепер, голосити та маятися? Хіба ж це життя? Огледься ти навколо: лиха неміряно, біди незлічені. Візьми хоч нашу вулицю, хто не в прикростях? У мене — горе… А в тітки Наталки син в армію пішов, і що ж? За рік — домовина залізна з Афганістану! А в Зоф’ї? Дочку вночі на вулиці перестріли — де дочка? Руки на себе наклала. А в Марички й Климка Грабових? Онук паралічний з народження! А в Єлиці? Троє синів — чуєш, Теодозіє! — троє синів, і всі по тюрмах! А в Килини? Обидві онуки в лікарні аж у Москві. Волоссячко все повилазило у дітей. А в Марка Срібного? Син єдиний у маковому дурмані пропав! А в Ксани Червоненко? Жила-раділа, раптом на тобі — батько з’явився, в таборах відсидів, поліцай колишній! Своїх катував, сусіднє село попалив, і як бути? Батько ж! Прогнати з порога, чи шматком гірким до гробу годувати? Подумай, Теодозіє!

— Та що ти, Докіє, охолонь, навіщо тобі чуже лихо? В тебе своє, в них своє, життя таке, Докіє!

— Життя таке… А чому таке, бабко Теодозіє?

— Не знаю я, горличко… А що ж ти думаєш, невже знову Чаша перелилася?

— Не інакше. І я так розумію — мені треба йти.

— Та куди ж ти підеш — ніч надворі! Дочекайся хоч світла.

— Дарма, піду. Дорога неблизька. А зволікати більше не можна.

Докія тихо причинила за собою двері, постояла на ґанку, пестячи пальцями різьблення поренчат. Сам Василь точив балясини, різав світле дерево, коли будував домівку для молодої дружини. А Докія терпляче чекала, коли на гребінь даху підіймуть пишний вінок з шипшини, гаптувала рушник, яким перев’язали колючі гілки й рожеві квіти. А що тепер в цьому домі? Куди поділося щастя, як життя зруйнувалося?

Видно, й справді перелилася Чорна Чаша, сунуло лихо у світ, ось і їй, Докії, перепав отруєний ковток. Ох, гірко… Та хто не знає, хто не пив з цієї чаші?

Бабка Теодозія тихо плакала, дивлячись, як віддалялася тонка фігура з білим клуночком у руках. Губи старої шепотіли навздогін старовинні замовляння-талісмани, а суха рука хрестила повітря.

Докія встигла на останній автобус, що зупинявся в їхньому селі по дорозі до обласного міста. Народу в салоні було небагато — дві тітки з кошиками, демобілізований солдат у хвацькому голубому береті, трійко підпилих, але сумирних молодиків. Один із них, засмаглий, ладний, чепуристо підкрутив вуса, дивлячись на святково вбрану Докію, повів плечем. Але помітив чорну хустину на голові Докії, зустрівся з поглядом молодайки й принишк, тільки співчутливо на неї позирав.

А вона придбала у водія квиток, сіла на перший же диванчик і заклякла. Автобус натужно гурчав, лізучи під гору, за вікном чорнів ліс, повитий легким туманом, що плив з вогких яруг, болотистих улоговин.

Нарешті стемніло, смугою білої куряви простягнувся через усе небо Чумацький Шлях. Зійшов блідий, немов змерзлий місяць.

На повороті дороги, де стирчав перехняблений кам’яний хрест, Докія попрохала водія зупинити автобус. Той здивовано глянув на неї, але пригальмував. Докія вийшла, опустила клуночок на землю, взялася перев’язувати хустину. Щофер трохи почекав, немов сподіваючись, що пасажирка передумає. Потім стенув плечима і зачинив двері. Автобус рушив. Пасажири прилипли до вікон, проводжаючи поглядами самотню постать, що розчинялася у темряві. Білий кептарик ще довго виднівся у туманному мороці.

— Тю, ненормальна якась, — сказав смаглявий парубок. — Якого біса їй у лісі треба в цю пору?

— Справді, — одізвався шофер. — Тут і житла ніякого немає. Чудійка…

— А може, вона на кордон, до лісничого? — висловила припущення одна з тіток.

— Який кордон, тітко? До нього ж кілометрів з двадцять, чого їй було