Читати книгу - "Кортик"

— Як справи? — спитав його Мишко.

— Посуваються помаленьку. Вчора на четвертий розряд здав.

— Скільки ти тепер одержуватимеш?

— Карбованців дев'яносто, — недбало відповів Коровін, витягаючи з кишені годинник завбільшки з добрий будильник. Він приклав його до вуха і сказав: — Ніяк до майстра не зберусь. Почистити треба.

— Покажи! — Генка взяв у руки годинник і теж приклав до вуха. — Хід на ять.

— Нічого хід, — сказав Коровін, — п'ятнадцять каменів. — Він заховав годинник у кишеню куртки і сказав — Осередок у нас організували, комсомолу. Я вже заяву подав.

Дев'яносто карбованців на місяць і годинник хлопці через силу, але витримали, а це вже було над їхні сили. Вони ще піонери, тільки мріють про комсомол, а Коровін уже заяву подав.

— Нас також скоро в комсомол передають, — сказав Мишко, — прямо з загону. — При цьому він скоса подивився на Генку і Славика.

Вони повалено мовчали, ніби Мишко дійсно сказав правду.

— Знаєте, кого до нас в колонію прислали? — спитав Коровін.

— Кого?

— Борку-жилу.

— Ну?

— Ага. За піхви його батько ледь не вбив. Тоді він і втік. Тепер у нас.

— Ну, і як він?

— Нічого, виправляється.

Знову тричі задзвонив дзвоник. Агріппіна Тихонівна пішла відчиняти двері. Генка стояв посеред кімнати, зніяковілий і мовчазний. Відчинилися двері. В кімнату ввійшла Зіна Круглова… Он воно що! Мишко і Славик багатозначно переглянулись. Генка стояв, не рухаючись з місця, потім, простягнувши руку до столу, пролепетав:

— Прошу…

Зіна пирснула, всі розсміялися. Тоді Генка посмілішав, став в урочисту позу і оголосив:

— Дорогі гості, приймаю поздоровлення і подарунки! Прошу не товпитися і додержуватися черги.

Зіна сміялася невгаваючи. Така вже вона сміхотлива!

Вона подарувала Генці клоуна, схожого своїм патлатим волоссям на іменинника.

— Чудесно! — сказав Генка. — Дівчата, як і завжди, відзначаються акуратністю. Чим же порадують мене хлопці?

— Ах, дійсно, — спохватився Мишко, — мало не забув!

Він відкрив свою сумку і витягнув звідти пакет. Він з таким серйозним виглядом розгортав його, що всі мовчали й напружено слідкували за його руками. Мишко розгортав пакет повільно, не поспішаючи, і схвильоване мовчання присутніх, здавалося, не доходило до нього.

Коли залишився один, останній аркуш і вже ясно вималювалися контури якогось довгого предмета, Мишко зупинився і оглянув усіх. Генка подався вперед від нетерпіння. Мишко розгорнув аркуш… і в його руках блиснуло стальне лезо конька… «Норвежка»!..

Генка обережно взяв у руки коньок. Спочатку він мовчки оглядав його, потім почав обмацувати, провів нігтем по лезу, приклав до вуха, цокнув його нігтем і нарешті промовив:

— Здорово… а де ж другий?

Мишко розвів руками:

— Тільки один… другого не дістав.

У Генки витягнулося обличчя.

— Нічого, — зітхнув Мишко, — поїздиш поки що на одному, а там видно буде.

У Генки був такий жалюгідний вираз обличчя, що навіть Зіна й та не розсміялася. А вже як смішно було уявити собі Генку, що бігає по ковзанці на одному коньку!

Генка поклав коньок на табуретку, глибоко зітхнув і слабким голосом промовив:

— Ну що ж, прошу до столу.

— Стривай, — зупинив його Славик, — адже в мене також подарунок є. — Він засунув руку в портфель, довго там шарив і… витягнув другий коньок.

— Обдурили! — заверещав Генка, потім замовк, уважно подивився на друзів і повільно промовив: — Виходить… колекція, шахи, шкіряна куртка…

— Добре, — перебив його Мишко, — обійдемо для ясності.

Розділ 68

ПУШКІНО

Нарешті прийшла відповідь, з Петрограда.

«Здрастуйте, хлопці! Ваш лист потрапив до мене. По карточках Терентьєвих багато, але все не ті. Колишня домовласниця Васильєва, яку я спеціально відвідала, сказала, що Терентьєв з дружиною справді мешкали в неї до війни, а матуся жила десь під Москвою. Ось все, що я могла взнати. Відносно бюрократизму — обережніше. В Петрограді живе кілька тисяч Терентьєвих, і без точних даних адресу дати неможливо. З комсомольським привітом Купріянова».

— Ось, — сказав Мишко. — Учіться, як користуватися досягненнями науки і техніки.

— Яка ж тут техніка? — спитав Генка.

— Як яка? Поштовий зв'язок хіба не техніка? Ось так діють розсудливі люди, а безрозсудні летять невідомо куди…

Генка у відповідь в'їдливо сказав:

— Тебе вона також здорово підсіла з бюрократизмом. Здорово підсіла…

— Нічого не здорово, — сказав Мишко, — але не в цьому справа. В неділю поїдемо в Пушкіно і візьмемо з собою лижі.

— Для чого лижі? — здивувався Слава.

— Для конспірації.

… В найближчу неділю друзі зійшли на станції Пушкіно. В руках у кожного були лижі і палиці.

Вздовж високої дерев'яної платформи з перекошеним павільйоном тягнулися занесені снігом ларки. За ларками у всі боки розходилися широкі вулиці з чорним обрамленням палісадників. Вони замикали квадрати дачних дільниць, де протоптані в снігу доріжки вели до дерев'яних будиночків із заскленими верандами. Тільки голубі димки над димарями оживляли безлюдне селище.

— По одному боці туди, по другому — назад, — сказав Мишко. — Головне — не пропустити жодної таблички.

— Цілий рік будемо шукати, — сказав Славик. — Краще в сільраді запитати.

— Не можна, — заперечив Мишко, — селище невелике, це викличе підозру.

— Кого нам боятися! — сказав Генка. — Бабуся сама зрадіє, коли ми знайдемо скарб.

— Ти її в очі не бачив, а патякаєш, — сказав Мишко. — Поїхали.

Вони прошукали цілий день, але нікому будинок Терентьєвої не попадався.

— Так нічого не вийде, — сказав Славик, коли хлопці знову зібралися на станції, — половина будинків без табличок. Треба в сільраді запитати.

— Я ж тобі вже раз сказав, що не можна! — розсердився Мишко. — Забули, що Свиридов говорив? Справа дуже тонка. В наступну неділю знову приїдемо і будемо шукати.

Хлопці зняли лижі. Коли вони підійшли до каси, їх гукнули: «Здрастуйте, хлопці!» Вони обернулися і побачили Оленку й Ігоря Буш, акробатів.

Оленка привітно посміхнулася. Її біляві локони падали з-під хутряної шапочки на комір пальта. Ігор, як завжди, дивився серйозно і, потискуючи хлопцям руки, пробасив:

— Скільки літ, скільки зим!

— На лижах каталися? — спитала Оленка. — Чому до нас не заїхали?

— А ми не знали, що ви тут живете, — сказав Мишко.

— Так, ми тут живемо, у нас свій будинок. Ходімо до нас.

— Пізно, — сказав Мишко, — ми приїдемо в наступну неділю.

— Обов'язково приїдемо, — підтвердив Генка і таємниче додав: — У нас тут справа є.

— Яка справа? — спитала Оленка.

— Так, дурниці… — Мишко люто, подивився на Генку.

— Ні, скажіть, — наполягала Оленка.

— Я тітку свою розшукую, — сказав раптом Генка. Оленка здивувалася:

— Але ж вона в Москві, твоя тітка?

— То одна тітка, а це друга. Хіба мені заборонено мати двох тіток?

— І ви її