Читати книгу - "Глибинний шлях"

— Він сам хіба інженер?

— Ні, він журналіст. А ви знаєте, ця порода людей завжди сміливо висловлює свою думку з приводу всяких явищ і подій, дає свою оцінку кому й чому завгодно.

— А чому б вашому другові не виступити із статтею на захист системи робіт Макаренка? Як він пише?

Правду сказати, я не знав, що відповісти Томазяну. Адже я особисто ніколи не читав ні статей, ні нарисів Догадова. Він у редакції завідував відділом кореспонденції. Був спецкором «Зорі», кореспонденції його я кілька разім зустрічав, вони були написані грамотно, але уваги до себе не привертали. З його попередньою журналістською діяльністю я майже не був обізнаний. Так довелося й відповісти.

— Шкода, — протяг Томазян.

— Чому?

— А я хотів, щоб ви натякнули йому на бажаність такої статті, де б захищалися ідеї Макаренка і давалася докладна критика його опонентів.

— Ви особисто підтримуєте Макаренка?

Відповідь слідчого мене дуже цікавила, але він мене розчарував.

— Я хотів би докладно розібратися в цих технічних питаннях, — сказав він.

— Гаразд, я скажу Догадову, може, в нього вийде щось цікаве.

— Спробуйте, тільки не кажіть, що це я пропоную. Краще коли він вважатиме, що то його ініціатива. Тоді напевне старанно попрацює над такою статтею.

Машина спинилась перед будинком аеровокзалу. Звичайно я бував тут удень, коли життя на вокзалі било ключем.

На невеличкому майданчику завжди стояло багато машин, в повітрі і на аеродромі гуділи мотори, звучали радіоповідомлення про прибуття та відліт рейсових літаків. Тепер тут було безлюдно. Крім нашого авто, в кутку бетонованого майданчика чорніли ще якихось два — мабуть, чергових. Вражала тиша, яку порушувало лише чахкання авіаційного мотора десь на аеродромі, захованому від нас будинком вокзалу. Ось мотор загуркотів сильніше, і щойно ми пройшли спорожнілою залою для пасажирів та опинилися на ґанку з протилежного боку, як побачили, що з аеродрому піднявся в повітря літак, мигнув зеленим лівобортним вогником і полетів на схід. Про це свідчив хвостовий вогник, що зникав у зоряному небі, немов літуча зірка.

— Макаренко і Кротов полетіли, — сказав Томазян.

Мабуть, так воно й було, хоча, під’їжджаючи сюди, я сподівався, що нас випровадять однією машиною.

Черговий по аеровокзалу, відрядивши той літак, зайнявся нами.

— Ваша машина готова, — сказав він. — Пілот Атабаєв жде на аеродромі. Бачите, он там.

Він показав на машину, що стояла за кілька сот метрів від інших літаків, які, мабуть не вміщуючись в ангарах, простяглися рядком на полі.

— На трасі польоту погода погана, — продовжував черговий. — Над Байкалом туман, а за Хабар-Дабанським хребтом шквалистий вітер. Може, відмовитеся від польоту?

— Ні в якому разі, — рішуче відповів я. — Он та ж машина полетіла.

— Я їх попереджав, але вони не послухались. Пілот не заперечував, і я випустив машину.

— А наш пілот заперечує?

— Навпаки… Це такий шибайголова…

— І прекрасно…

Томазян мовчав. Черговий повів нас до літака, але коли довелося лізти в кабіну, мій супутник раптом затримав мене і заявив:

— Ось що. Я бачу, що мені треба залишитися в Іркутську. Ви летіть самі. Стежте за всім, що робиться на шахті, охороняйте Ліду Шелемеху і тричі на день радируйте мені. Ось вам шифр для радіограм.

Томазян подав мені маленький блокнотик.

Признаюсь, заява слідчого здивувала мене. Невже він злякався туману і шквалистого вітру на трасі польоту? Вражений, я мовчав, не знаючи, що відповісти.

— До побачення, — по мовчанці сухо промовив я і, взявши блокнотик, скоренько поліз у кабіну.

Машина заворушилася, вітер ударив крізь відчинене віконце в обличчя. Хвилина, і ми піднялися в повітря.

Темна долина Ангари вказувала шлях до Байкалу. Назустріч мчало зоряне небо. Але скоро зорі почали наче оповиватися імлою. І раптом перед нами — чорна прірва. Літак з гуркотом вривається в неї, і цілковита темрява оточує нас. © http://kompas.co.ua

Уперше в житті довелося мені відчути силу стихій повітряного океану. То був сліпий політ над озером і над горами. Не знаю, куди і як вів пілот машину, але я швидко втратив будь-яку змогу орієнтуватися. Пілотові допомагають численні прилади, а я був мов сліпий. Нічний туман огорнув усе навколо. Можливо, під нами шуміли хвилі Байкалу, але ми їх не чули. А може, ми вже пролітали над засніженими вершинами гір Хабар-Дабан. Скоро я відчув, що дихати важче, а в скронях наче застукали молотки. Тіло обважніло, охоплене втомою. Стало холодно. Довелося відкотити комір і, сховавши руки в рукава, зщулитися. Мабуть, пілот піднявся дуже високо, боячись налетіти в тумані на шпилі гір.

Раптом над нами знов замерехтіли тисячі далеких зір. Чорна прірва залишалася під нами, але коли б не полярний холод, я цілком заспокоївся, спостерігаючи небо до самого обрію. Та холод так діймав, що руки й ноги зовсім задубіли. Мені здавалося, що я замерзаю. Зібравшись з силами, я хотів відчинити двері до кабіни пілота й гукнути його, але це не так легко було зробити. Невистачало сили піднятися з крісла, щось наче прив’язало до нього і не пускало, незважаючи на всі зусилля. Якось вдалося спуститися на підлогу і проповзти один крок, що відділяв мене від дверцят до кабіни пілота. Ще треба було відчинити дверцята. Після невеликого напруження зробив і це. Атабаєв звернув на мене увагу і, мабуть, зрозумів, у чому справа, бо, випустивши з рук штурвал, скинув доху, що була на ньому поверх хутряного кОхМбінезона, і подав її мені.

Потім я відчув, як літак провалюється в темряву, мені стало легше дихати і вдалося натягти доху. Хутро швидко зігріло мене, стало легше ворушитися, і, хоч відчував себе немов побитим, все ж сів у крісло.

Через деякий час літак знов почав підійматися. Я догадався про це з того, що несподівано з’явилося зоряне небо. Знов ми летіли на зорі, а зовсім близько під нами біліли вкриті снігом вершини гір.

По той бік гір сходив місяць. При його тьмяному світлі над горами й дикою тайгою нас зустріли могутні подуви північно-східного вітру. Здалося, земля йде обертом і пілот виробляє неймовірні фігури вищого пілотажу. Але то він лише боровся з вітром і силою мотора та вправністю рук перемагав стихію.

16. ПОВІДЬ ПІД ЗЕМЛЕЮ

Удосвіта ми спустилися на аеродром дев’ятсот двадцять п’ятої шахти. Стартер, що зустрів нашу машину, привітався і спитав мене:

— Інженер Макаренко? Я здивувався.

— Ні, моє прізвище — Кайдаш. Хіба Макаренко і Кротов ще не прилетіли?

— А хто раніш вилетів з Іркутська?

— Вони.

— Так і нас повідомили… А