Читати книгу - "Гра в королеву"

Марусі стало сумно. Розбираючи речі, вона згадувала Романа. Впіймала себе на думці, що тепер, коли його нема, вона думає про нього частіше, ніж за життя. Його образ з’являвся нізвідки і так само несподівано щезав у нікуди, набувшись із нею, скільки йому потрібно.

— Ти часто думаєш про нього, — озвалася Ірина Іванівна, яка спостерігала за донькою.

— Про кого?

— Сама знаєш…

— Завтра сорок днів, як його не стало… Треба з дітьми пом’янути… — Маруся присіла на крісло біля вікна.

— Сорок днів… — присіла й Ірина Іванівна. — Підемо гуляти, знайдемо якусь гарну кав’яреньку.

— Діти чомусь притихли. Піду гляну, що вони придумали.

Двері в дитячу були прочинені. Посеред кімнати стояла нерозпакована валіза з речами, а діти, поринувши у віртуальний світ, переймалися життям мешканців свого замку на столі. Вони так уміло імітували голоси, що Маруся щиро здивувалася. Навіть не здогадувалася про такі їхні таланти. Зосереджені на своїй сюжетній грі, діти й уваги не звернули на маму.

Маруся скомандувала всім привести себе до ладу для першої прогулянки набережною і почала розкладати дитячі речі у шафах. Із вдячністю згадала Лару, яка й вибрала цей готель. Їй самій не було часу займатися путівками, а Лара, одного дня заїхавши до неї на роботу, запропонувала вибрати відпочинок на свій смак. Марусі ж було байдуже, в якому готелі зупинятися, єдина умова: щоб поруч море. Подруга наступного ж вечора привезла додому путівки. І ось воно — море!

Маруся швиденько змила із себе втому і накинула легку сукню. Діти з бабусею вже чекали на дивані, клацаючи пультом. Лесик був незадоволеним. Йому явно не подобалося турецьке телебачення. І він, глянувши на маму, радісно вигукнув:

— Ну, нарешті!

— Що — «нарешті»?

— Ми йдемо гуляти… — на мить замовк і додав: — Із дуже красивою мамою.

— От хитра кабазяка, — похвалила Маруся.

На території готелю було все для справжнього відпочинку. Під пальмами синіли водами три басейни. Кожен відпочивальник міг вибирати для себе найзатишніший — маленький чи великий, на сонечку або в тіні. Дитячий гральний майданчик виглядав, наче яскраве міні-місто, в якому хотілось обов’язково побувати. Поруч був вихід на пляж.

— А давайте спочатку скупаємо хвости в морі, а вже потім підемо мандрувати! — запропонувала Ірина Іванівна.

— А у мене нема хвоста, — подивився підозріло на бабусю Олесь.

— Ще й який є, — підморгнула вона лукаво.

Хлопчик недовірливо озирнувся позад себе, чим спричинив усмішки жіноцтва.

— Ти, Лесику, — сміялася Яринка, — зовсім не розумієш жартів.

— Вас зрозумієш… — насупивсь ображено.

— Не сердься, синку, — погладила малого по волоссю Маруся. — Нема, нема в тебе хвоста, підемо полоскати животики.

— Ага, — підморгнув мамі малий, — заодно побачимо бабусиного хвоста.

Усім стало весело і захотілося скупатися. Вихід до пляжу був поруч, тож вони й попрямували туди. У морі галасливо хлюпалися молоді люди. На шезлонгах під парасолями розмістився розмаїтий табір відпочивальників. Розповнілі тіла і стрункі фігурки, засмаглі до чорноти і ті, які щойно вийшли на сонце, дорослі й малеча насолоджувалися літнім заморським відпочинком.

Вибравши шезлонги, розмістилися своїм табором. Діти з бабусею нашвидку роздяглись і побігли купатися. Маруся спостерігала за ними. Яринка легко бігла по дрібненькій гальці, біля хвилі зупинилася, пробуючи ногою воду, і лише переконавшись, що вона не прохолодна, помаленьку пішла назустріч морю. Лесик, не зупиняючись, пірнув у хвилю. Маруся підхопилася й, скидаючи на ходу сукню, кинулася слідом. Вона не сподівалася, що син за мить щезне під водою. Хлопчик випірнув і, захлинаючись водою й радістю, вигукнув:

— Мамо, це круто! — і знову пірнув під воду.

— Синку! — тільки й встигла вигукнути Маруся.

— Не переймайся так, — підпливла до неї Ірина Іванівна. — Глянь, як він плаває!

— Плаває добре, але все-таки небезпечно, — не зводила очей із малого. — Якийсь безстрашний хлопець!

— Ти ж точно так само залітала в море. А ззаду — татко, як оце ти за Олесем! — сміялась Ірина Іванівна.

— Правда? — недовірливо глянула на маму. — Мені здавалося, що я завжди в усьому була обережною.

— Марусю… — повела плечем Ірина Іванівна. — Ти і обережність… — знову розсміялася.

— Мам, хтось краде твій сарафан… — показала на берег здивована Яринка.

Кому потрібна її сукня? Згадавши, що кинула її на гальку, біжучи слідом за Олесем, Маруся різко озирнулася. Навпроти сонця бачила лише силует чоловіка, котрий стояв на березі, дивлячись у їхній бік, а в руках синіла її вдяганка. Той ще якусь мить постояв і пішов. Жінка не знала, як повестися: кинутися вслід відбирати свою одежину чи вдати, що не помітила дивної поведінки чоловіка.

— Що це значить? — дивилася вслід незнайомцеві Ірина Іванівна.

— Не збагну, — знизала плечима розгублена Маруся.

— Ти не наздоженеш його? — запитала Яринка. — Це ж твоє…

— Кого виглядаєте? — поцікавивсь Олесь, укотре випірнувши.

— Дядько вкрав у мами плаття! — показала рукою Яринка.

— А навіщо дядькові плаття? — здивувався малий.

— Побігли запитаємо! — гукнула Яринка й кинулася на берег.

Маруся не встигла стямитись, як діти помчали наздоганяти незнайомця. Вона побігла слідом. Хто знає, що то за людина. Може, який хворий. І радше, що так. Бо якому чоловікові, при здоровому глузді, може знадобитися жіноча одежина. Але поки вони вибігли на берег, чоловік поклав сукню на Марусин шезлонг і, накинувши на себе білу широку сорочку, попрямував до готелю.

— Мамо, а він не злодій! — стенула плечима Яринка.

— Ти розчарована?

— Ні… — протягла дівчинка. — Але трохи незручно вийшло…

— Що незручно? — запитала бабуся, підходячи до них.

— Ну, що ми подумали про нього…

— Те, що ми подумали, він не дізнається, — сказав упевнено Олесь.

— Однак — незручно. Не можна так не довіряти людям.

— Людям довіряти треба, — обняла дівчинку Ірина Іванівна.

— Але краще зайвий раз пересвідчитися в їхній порядності, ніж потім картати себе за марновірство. Ти, Яринко, пильна. Молодець! Ніхто із нас навіть не зауважив, що відбувається на березі. Кинулись у воду і забули про решту…

— Я знайду того дядечка… — сказав Олесь.

— Навіщо? — серйозно запитала Маруся. — По-перше, ти його навпроти сонця не роздивився, тож не впізнаєш, по-друге, він навіть не збирався нічого красти. Просто йшов чоловік, бачить — лежить плаття на гальці, хто йде — обмине. А воно лежить, безпомічне, синіє самотньо, всі його покинули…

— А чому він поклав плаття саме на твій шезлонг? Звідки той дядько знав? Ми ж тільки прийшли… — не здавалася Яринка.

— Справді… — замислилася Маруся. — Та зрештою, Яринко, не заморочуйсь… Я так бігла за Олесем, що весь пляж, мабуть, бачив, від якого шезлонга…

10

Марусі не спалося. Вона розглядала вікно, крізь яке просочувалося світло від