Читати книгу - "Вітер у замкову шпарину"

Так, заглиблений у свої думки, Тім мало не проминув предмет, який стирчав на стежці, що йшла вздовж струмка. То був сталевий стрижень з білим наконечником, схожим на слонову кістку. Він присів навпочіпки й подивився на нього широко розплющеними очима. Згадав, як запитував у Збирача, чи то, бува, не чарівна паличка, і почув загадкову відповідь: «На світ вона з’явилась як важіль перемикання передач “додж-дарта”».

Стрижень до половини застромили в тверду, мов цемент, землю (сила для цього знадобилася, певно, неабияка). Тім простягнув було руку, але завагався, а тоді сказав собі не бути дурнем: зрештою, то ж був не пукі, який міг паралізувати своїм укусом і з’їсти його живцем. Він витяг палицю і уважно її оглянув. Вона справді була сталева, зі сталі тонкої роботи, такого штибу, як уміли робити тільки Древні. Річ, безперечно, дуже цінна, та чи була вона справді магічною? Тіму вона здавалася такою самою, як будь-який металевий предмет, — холодною і мертвою.

«В умілих руках, — прошепотів голос Збирача, — будь-яка річ може стати магічною».

На іншому березі струмка лежала повалена гнила береза, і на ній Тім помітив жабку. Він націлив на неї наконечник зі слонової кістки й промовив єдині магічні слова, які знав: «Абба-ка-дабба». Він потай очікував, що жабка беркицьнеться мертва чи перекинеться на… ну, на щось та й перекинеться. Але дива не сталося: жабка не здохла і не перетворилася. Вона просто зістрибнула з колоди й зникла у високій зеленій траві на березі струмка. Проте жезл таки лишили для нього — Тім був у цьому переконаний. Збирач якось знав, що він ітиме цією дорогою. І коли йтиме.

Тім знову повернув на південь і побачив зблиск червоного світла. Щось сяяло між їхньою хатиною і клунею. Кілька секунд Тім не міг зрушити з місця, тільки стояв і дивився на той яскраво-червоний відблиск. А потім побіг. Збирач залишив йому ключ, Збирач залишив йому свою паличку, а коло джерела, з якого вони брали воду, він лишив свою срібну миску.

Ту, в якій він усе бачив.

Та тільки, як виявилося, то була не миска, а лиш пом’яте бляшане цебро. Плечі у Тіма поникли, й він побрів до клуні, щоб добре погодувати мулів перед тим, як іти в хату. Та раптом зупинився і обернувся.

Цебро, але не їхнє. Їхнє було меншим, з залізного дерева і з ручкою дерева блоссі. Тім повернувся до джерела й підняв цебро. Постукав наконечником Збирачевої палички по стінці, й воно так лунко задзвеніло, що Тім аж на крок відскочив. Жоден шмат бляхи не міг дати такого гучного звуку. Та й якщо подумати, ніяке старе бляшане відро не змогло б так гарно відбити призахідне сонце, як ця штукенція.

Ти справді думав, що я віддам свою срібну миску такому жовторотику, як ти, Тіме, сину Джека? Навіщо це мені, коли будь-яка річ може стати магічною? І до речі, про магію: чи ж я не віддав тобі свою паличку, від серця, можна сказати, відірвав?

Тім розумів, що голос Збирача звучить лише в його уяві, але він вірив, що чоловік у чорній мантії, якби стояв зараз перед ним, сказав би те саме.

А тоді в голові озвався інший голос. Від чобіт до маківки він зітканий з брехні, і його одкровення не приносять нічого, крім сліз.

Цей голос Тім постарався відігнати від себе й нахилився до джерела, щоб наповнити залишене для нього цебро. А коли воно було повне, в душу знову закралися сумніви. Він намагався пригадати, чи Збирач робив якісь паси над водою (чи ж не були загадкові паси часткою чарування?), і не зміг. Усе, що вдалося пригадати Тіму, — як чоловік у чорному казав йому, що не можна торкатися поверхні води, бо все зникне.

Сумніваючись не так у чарівній паличці, як у своїй спроможності нею скористатися, Тім безцільно помахав жезлом над водою. Якийсь час нічого не відбувалося. І раптом, коли він уже готовий був облишити всі спроби, над поверхнею заклубочився туман і прогнав його відображення. А коли туман розсіявся, Тім побачив, що на нього дивиться з води Збирач. Там, де він перебував, панувала темрява, та в нього над головою висів дивний зелений вогник, не більший за ніготь великого пальця. Ось він піднявся вище, і в його світлі Тім побачив дошку, прибиту гвіздком до стовбура залізного дерева. Написано на ній було «Рос-Келз».

Зелений вогник усе підіймався по спіралі вгору, аж поки не опинився під самісінькою поверхнею води у цебрі, і Тім охнув. У тому зеленому вогнику була людина, крихітна зелена жіночка з прозорими крильми на спині.

Та це ж ші — справжня фея!

Начебто задоволена тим, що привернула до себе його увагу, ші дзиґою метнулася геть, трохи потріпотіла крильми над плечем у Збирача і наче відскочила вбік. Потім зависла між двома стовпами, що тримали перекладину, а на ній висіла ще одна табличка. І як і з написом на дороговказі, що позначав ділянку Роса-Келза, Тім упізнав охайні друковані літери почерку свого батька. «СТЕЖИНА ЗАЛІЗНИХ ДЕРЕВ КІНЧАЄТЬСЯ ТУТ, — писалося на ній. — ДАЛІ БОЛОТО ФАҐОНАР. — А трохи нижче великими жирними літерами: — СТЕРЕЖИСЯ, МАНДРІВЦЮ!»

Ші метнулася назад до Збирача, описала в повітрі два кола, залишаючи по собі примарні сліди зеленого пилку, злетіла догори й з удаваною скромністю зависла біля його щоки. Збирач дивився просто на Тіма. Його обрис мерехтів (достоту як труп Тімового батька, коли він уздрів його у воді), та все ж був цілком реальним, цілковито присутнім. Піднятою рукою він провів у себе над головою півколо, роблячи пальцями жест, наче працював ножицями. То була мова жестів, яку Тім добре знав, бо ж нею час від часу користувалися всі жителі Лісового. Швидше, поквапся.

Збирач і його супутниця-фея розчинилися у воді, й Тім опинився віч-на-віч зі своїм здивованим відображенням у воді. Він знову провів паличкою над цебром, не помічаючи, що сталевий жезл завібрував у нього в руці. Тоненький серпанок туману виник знову, просочився немов нізвідки. Поклубочився і щез. Тепер Тім бачив у воді високий будинок з багатьма димарями й складним рельєфом даху. Він стояв на галявині, оточений залізними деревами, такими товстелезними і височезними, що порівняно з ними обабіч стежини росли карлики. «Їхні верхівки, напевно, пронизують хмари», — подумав Тім. Він розумів, що цей будинок стоїть аж у глибині Нескінченного лісу, далі, ніж коли-небудь наважувався заходити