Читати книгу - "Нестерпна легкість буття"

Існує лише єдиний критерій для всіх його рішень: він не повинен робити нічого такого, що могло б ї̈й нашкодити. Томаш не може порятувати політв’язнів, але може зробити Терезу щасливою. Та навіть цього він не вміє. Якщо ж він підпише петицію, то майже напевно, що до неї ходитимуть шпики ще частіше і в неї ще сильніше тремтітимуть руки.

Він промовив:

— Набагато важливіше вигребти з землі закопану ворону, аніж посилати петицію президентові.

Він знав, що фраза незрозуміла, але тим більше вона йому подобалася. Він переживав хвилини якогось раптового і несподіваного сп’яніння. Це було таке ж чорне сп’яніння, як тоді, коли він урочисто повідомив своїй дружині, що не хоче більше бачити ані її, ані свого сина. Це було таке ж чорне сп’яніння, як і тоді, коли він кидав у скриньку листа, в якому назавжди зрікався професії лікаря. Він зовсім не був певен, що діє правильно, але був певний того, що діє так, як хоче діяти.

Він сказав:

— Не сердьтеся. Я не підпишу.15 

Через кілька днів він зміг уже прочитати про петицію у всіх газетах.

Ніде, звичайно, не згадувалося, що це було ввічливе клопотання про звільнення політв’язнів. Жодна з газет не процитувала навіть речення з цього короткого тексту. Натомість просторікували туманно і погрозливо про якусь антидержавну відозву, що мала стати основою для нової боротьби проти соціалізму. Перераховувалися ті, хто підписав текст, і їхні імена супроводжувалися наклепами й нападками, від яких у Томаша мороз пробігав поза спиною. Звичайно, це можна було передбачити. В той час будь-яка публічна акція (збори, петиція, мітинг на вулиці), організована не комуністичною партією, автоматично вважалась протизаконною і була небезпечною для тих, хто брав у ній участь. Це знали всі. І тим більше Томашеві було прикро, що не підписав петиції. Чому, власне, він не підписав її? Тепер він не міг навіть як слід пригадати мотиви цього свого рішення.

І знов я бачу його у тій самій позі, в якій він постав переді мною з самого початку роману. Він стоїть біля вікна й дивиться на багатоповерховий будинок по той бік двору.

Це образ, із якого він народився. Як я вже казав, герої народжуються не як живі люди з тіла матері, а з якоїсь однієї ситуації, фрази, метафори, в них, немов у горішку, міститься якась основна людська можливість, що її, на думку автора, ще ніхто не відкрив і про яку ніхто нічого істотного не сказав.

Але хіба не правда, що автор не може говорити ні про що інше, як тільки про самого себе?

Дивитися безпорадно на будинок по той бік двору і не знати, що робити, чути настирливе бурчання у власному животі в хвилину любовного збудження; зраджувати і не вміти зупинитися на чудовому шляху зрадництва; піднімати кулак у натовпі Великого Походу; хизуватися своїми дотепами перед потаємними мікрофонами поліції; у всіх цих ситуаціях я побував сам і пережив їх, а проте з жодної із них не виріс персонаж, що ним є я сам зі своїм curriculum vitae.

Герої мого роману — це мої власні можливості, які не здійснились, тому я всіх їх однаково люблю і всі вони однаково мене лякають: кожен із них переступив межу, яку я сам лише обходив. Саме ця межа (межа, за якою закінчується моє «я») і притягує мене. Тільки за нею починається таїна, яким цікавиться роман. Роман — не віросповідання автора, а дослідження того, що таке людське життя у пастці, на яку обернувся світ. Але досить. Повернімося до Томаша.

Він сам у квартирі й дивиться на брудну стіну багатоповерхового будинку по той бік двору. Йому сумно за тим високим чоловіком з великою бородою і за його друзями, яких він не знав і до яких не належав. У нього таке відчуття, ніби він зустрів на пероні чарівну незнайому жінку, і, перше ніж устиг звернутися до неї, вона сіла в спальний вагон поїзда, який від’їжджав до Стамбула або Лісабона.

Потім він знову спробував обміркувати, як слід було повестися. І хоча він намагався відсторонитися від усього, що стосувалося почуттів (захоплення редактором і роздратування, яке в нього викликав син), він усе ж не був певний, чи повинен був підписати текст, який йому запропонували.

Чи правильно піднімати свій голос на захист того, кому затикають рота? Безперечно.

Але з другого боку: чому газети відвели стільки місця цій петиції? Преса (якою тотально маніпулює держава) могла б навіть не згадати про цю справу з петицією, і ніхто б про неї не довідався. Якщо ж преса про неї заговорила, це означає, що правителям країни вона була дуже на руку! Вона впала на них, як манна небесна, і тепер вони могли розв’язати й виправдати нову могутню хвилю репресій.

То як у такому випадку було більш правильно повестися? Підписувати чи не підписувати?

Це запитання можна сформулювати й по-іншому: чи краще кричати і тим самим прискорити свій кінець? Чи мовчати і тим оплатити повільніше вмирання?

Чи існує взагалі відповідь на ці запитання?

І знову йому спало на думку: людське життя відбувається лише раз, і тому ми ніколи не зможемо визначити, яке наше рішення було правильним, а яке — хибним. У даній ситуації ми могли вирішувати лише один-єдиний раз, і нам не дано ніякого другого, третього, четвертого життя, аби мати можливість порівняти різні рішення.

У цьому розумінні історія подібна до індивідуального життя. Історія чехів лише одна. Якогось дня вона закінчиться так само, як і Томашеве життя, і її вже не можна буде повторити.

У 1618 році чеські стани, змужнівши, вирішили боронити свої релігійні свободи; розгнівавшись на імператора, який сидів на троні у Відні, вони викинули з вікна Празького граду двох високих урядовців. Так почалася Тридцятилітня війна, яка привела майже до повного знищення чеського народу. Чого більше тоді мали виявити чехи — обережності чи сміливості? Відповідь здається простою, а проте, це не так.

Через триста двадцять років, у 1938 році, після мюнхенської конференції, увесь світ вирішив принести їхню країну у жертву Гітлерові. Чи повинні вони були тоді спробувати боротися самі проти у вісім разів могутнішого противника? На відміну від 1618 року тоді чехи виявили більше обережності, аніж відваги. З їхньої капітуляції почалася друга світова війна, яка привела до остаточної втрати свободи їхнім народом на багато десятиліть, а то й століть. Чого вони тоді повинні були мати більше — відваги чи обережності? Що вони