Читати книгу - "Тореадори з Васюківки"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Нічого сказать, поспішав ти, як свекор пелюшки прати. Я вже думав, що ти зовсім не приїдеш,— сердито пробурмотів він, але я бачив, що він ховає радісну усмішку. Він таки боявся, що я не приїду, і зрадів, коли побачив мене.
Кукурузо вийшов з води і почав вимахувати руками та присідати, зігріваючись. Потім спитав:
— Ну як там? Що нового? Як дід мій? Ще в міліцію не заявив?
— Та що ти! Сидить собі спокійнісінько і косу клепле. Про тебе й не думає.
Кукурузо нахмурився. І я зрозумів, що йому неприємно це чути. Йому, мабуть, здавалося, що він уже так давно-давно на цьому острові, а виявляється, ніхто навіть не помітив його відсутності.
— Ну й правильно. І добре. Скоро взагалі всі забудуть, що був такий... І все буде в порядку,— бадьоро говорив він, але в голосі чувся сум і туга. Кому ж хочеться, щоб його всі забули!
Я витяг кульок із скигликами і простяг йому.
— О! Таки привіз! Спасибі! От скучив,— і він одразу вп'явся зубами в скиглик.
— Ну, а що ж ти робив? — спитав я.
— Та що, рибу ловив і просто так...
— Ну, а щоденник свій ти хоч пишеш?
— Ні, не пишу,— легковажно промовив він, жуючи скиглик.— Кинув. Це ж усе одно, що уроки готувати. Чи я для цього на безлюдний острів запхався!
Я нічого не відповів: я ж знав, що там — у щоденнику.
— Слухай, давай у цурки-палки зіграємо. Я так давно не грав! — запропонував несподівано Кукурузо.
— А що, можна,— погодивсь я.
І старі стріляні качури, банькаті жаби, полохливі очеретянки та інші жителі плавнів уперше, мабуть, у своєму житті почули одчайдушне й протяжне:
— Цурки-палки-накувалки накую-ю-ю...
Аж дотемна грали ми з Кукурузом. Припинили тільки тоді, коли вже ні цурки, ні навіть палки не було видно.
Ще під час гри, чим більше темніло, тим більший неспокій огортав мене. Я, звичайно, намагався не виказувати його Кукурузові, але з кожною хвилиною щось дедалі дужче муляло мені всередині. А коли зовсім стемніло, я вже був, як то кажуть, готовий: ледве стримувався, щоб не цокотіти зубами.
— Ну поїхали на Високий,— сказав Кукурузо. Він витяг з куреня рушницю, зарядив.
Ми сіли в човен. Кукурузо на носі з рушницею, я гріб. Ніч, як на зло, знову була хмарна, беззоряна, наче хтось накрив землю чорним рядном.
— Значить, план такий,— шепотів Кукурузо.— Я з рушницею, ти — з ліхтариком. Я кажу: «Руки вгору!», ти в цей час світиш ліхтариком і гукаєш: «Товаришу Валігура, заходьте справа! Миколо Івановичу, заходьте зліва!» Щоб він думав, ніби нас багато. Так навіть справжні прикордонники роблять, коли затримують шпигуна.
— А... а що ми потім робитимем? Коли затримаємо його? — поцікавивсь я.
— Як — що? Передамо в міліцію. Товаришу Валігурі передамо.
— То, значить, ти свій острів покинеш і не будеш більше Робінзоном? Розсекретиться ж усе.
Ох, і нащо я це сказав!
— Ні, ні в якому разі! — категорично прошепотів Кукурузо.— Я залишусь на острові. А ти повезеш його в міліцію.
Мені стало зовсім погано. Я мало не випустив весло з рук.
— Та що... та як... та ну...— забелькотів я.
— Подумаєш! Одведеш до міліціонера, товариша Валігури, і все.
— Та Валігура ж ще спатиме,— мало не заплакав я.— Що ж я з цим злодюгою робитиму вночі сам? Він же мене придушить.
— Не бійся! Я тобі дам рушницю. Потім привезеш.
— Н-не треба. Н-не давай! — тепер уже категорично прошепотів я.— Я б-боюсь. Я рушниці боюсь ще більше, ніж Книша. Ненароком стрельну, вб'ю його, і мене тоді розстріляють.
Я вже остаточно зрозумів, що у Кукурузо ніякого плану не було. Він усе продумав тільки до того моменту, коли скаже: «Руки вгору!» — і Книш стане, хитаючись, з піднятими руками. А далі, виходить, усе повинен робити я. Дзуськи!
— Ні! Так не буде! Я сам Книша не повезу, як собі хочеш.
— Та гаразд уже! До села вдвох довеземо, а тоді я вернусь. От нюні розпустив! Не знав я, що ти такий боягуз!
Мені стало соромно. Кукурузо таки був набагато хоробріший за мене. Іч, як тримається впевнено!
Ми пристали до Високого острова. Хвилини зо дві сиділи в човні нишком, затамувавши подих,— прислухалися. Ніде ніщо анічичирк! Бурмила нема (човна не видно). Послухався-таки Книша, лишився вдома, щоб не заважати...
Загнали ми свій човен в очерет, замаскували. Самі залізли на березі в кущі — я по один бік стежки, що до озерця веде, Кукурузо — по другий. Тепер нам лишилося одне — ждать, довго ждать, може, навіть усю ніч, аж до світання, поки не приїде Книш.
— Спати не можна. Ні хвилини. Бо як почнемо куняти, розморить,— будем, як мокрі курки, і нічого не вийде,— тихо сказав Кукурузо.
— Твоя правда,— зітхнув я. Мені вже зараз хотілося спати.
Я широко розплющував очі, вдивляючись у темряву, в якій ледь-ледь можна було розрізнити на тлі неба обриси очеретів, але очі самі собою стулялися, і доводилося раз у раз протирати їх.
Мабуть, немає нічого важчого, як не спати, коли хочеться спати. І, мабуть, немає довших хвилин, ніж оті хвилини напівсонного чекання в темряві.
— Не спи, бо проґавимо,— шипить з кущів невидимий Кукурузо.
Якби він знав, як мені хочеться саме проґавити! Та хіба з ним проґавиш, з таким завзятим? Невже він справді не боїться?
Уява малює мені страшні картини: Книш, вищирившись по-хижацькому, б'є мене веслом по голові, потім кидає в річку, я ковтаю воду, задихаюся-задихаюся, водорості обплутують мене і... Мені навіть справді стало важко дихати. І нащо ми вталапалися в цю справу? Дійсно, хтозна-що може бути. А що, як трапиться оте, що я тільки-но уявляв? Це
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Тореадори з Васюківки», після закриття браузера.