Читати книгу - "Гобіт, або Мандрівка за Імлисті гори"

Все це було зроблено дуже вчасно. Не минуло й двох хвилин відтоді, як Більбо приладнав накривку на Балінову діжку, коли здаля долинули голоси, замерехтіло світло. Сміючись, розмовляючи та наспівуючи уривки пісні, у льохи ввійшло чимало ельфів. Вони полишили веселий бенкет в одній із зал і хотіли вернутися туди якомога швидше.

— Де ж старий Галіон, дворецький? — спитався один. — Сьогодні ввечері я не бачив його за столами. А мав би тут бути — показати нам, що треба зробити.

— Я розсерджусь, якщо старе вайло спізниться, — озвався другий. — Не маю ніякого бажання нидіти тут, поки нагорі співають пісню!

— Ха-ха! — засміявся третій. — Спить старий негідник, поклавши голову на глек. Зробив невеличкий бенкет для самого себе й для свого приятеля наглядача.

— Трусни його! Розбуди! — нетерпляче закричала решта.

Галіонові аж ніяк не сподобалося, що його труснули й розбудили, і сердито йому стало, що з нього ще й сміються.

— Ви всі спізнилися, — огризнувся він. — Я тут внизу жду не діждуся вас, а ви, хлопці, п'єте собі, гуляєте, забувши про свої доручення. Що ж тут дивного, коли я стомився чекати й заснув?

— Що ж тут дивного, — підхопили ельфи, — коли причина ось під рукою, налита в глек! Ну ж, дай нам скуштувати свого снодійного, а тоді вже й до роботи! Не буди того ключаря — по ньому видно, що хильнув свою частку.

Ельфи випили всі по одній і раптом страшенно звеселилися. Але не зовсім утратили тяму.

— Рятуй нас, Галіоне! — загукали декотрі. — Ти зарані почав бенкетувати, і в голові у тебе все переплуталось! Ти поставив тут кілька повних діжок замість порожніх, якщо взагалі вага щось важить!

— Працюйте, працюйте! — гарикнув дворецький. — Яку там вагу відчувають руки гулящого п'яниці! Ці бочки мають бути скинуті в річку і ніякі інші. Робіть, що кажу!

— Гаразд, гаразд, — відказали ельфи, котячи діжки до отвору. — Ти відповіси, якщо повні бочки королівського масла й вина будуть скинуті в річку, щоб озеряни погуляли на дурняк!

Кіть-кіть-кіть-кіть!

Покотися, діжечко, самохіть!

Нумо, киньмо! Стук-грюк! Плюсь-плесь!

Падай, падай, діжечко, виплинь десь!

Отакої вони співали, коли перша діжка, а за нею друга, погуркуючи, покотилася до темного отвору, а тоді — штовх! — і полетіла в холодну воду, що хлюпотіла за кілька футів унизу. Котра діжка справді порожня, котра впакована дбайливо, з гномом усередині,- всі, одна по одній, летіли вниз, стикаючись і стукаючись, — гуп! — на ті, що скупчилися внизу, з виляском — у воду, вдаряючись об стіни тунелю, штовхаючись, тручись одна об одну, — і відпливали за течією, підскакуючи на хвильках.

І тут Більбо несподівано добачив слабке місце у своєму плані. Напевно, й ви помітили ту слабинку ще раніше і посміювалися з гобіта; але я не думаю, щоб на його місці ви справувалися хоч наполовину так добре, як він. Звісно ж, він сам не сидів у діжечці, та, хоч би й заліз у яку, все одно нікому було його запакувати, закріпити накривку! Схоже було на те, що цього разу Більбо таки напевне відстане від товаришів (майже всі вони уже попадали в темну діру), залишиться один-однісінький і муситиме вічним злодюжкою до смерті никати в печерах ельфів. Адже, хай би навіть зараз-таки він зумів проскочити через горішні ворота, надто мало було надії, що він коли-небудь відшукає гномів. Більбо не знав, як суходолом пробратися до того місця, де збирають порожняк. Із жахом подумав, яка лиха доля спіткає гномів без нього, адже він не мав часу розповісти їм усе, про що дізнався та що хотів зробити, коли вони виберуться з лісу.

Поки всі ці думки переганяли одна одну в його голові, ельфи, розвеселившись вельми, завели нової пісні коло річкових воріт. Дехто вже й пішов до кодол, щоб підняти опускні грати біля шлюзу й випустити барила з діжками, коли весь порожняк опиниться внизу на воді.

Гей, пливіть на темній хвилі

В землі, що були вам милі!

Від печер, від зал глибоких,

Від північних гір високих,

Де безкраїй млистий ліс

У понурій пітьмі зріс!

Світ покиньте лісовий

І туди, де вітровій,

Повз шумкі очерети,

Повз осоки вам пливти,

Крізь тумани, що з боліт

Устають над білий світ!

Плиньте, плиньте за зірками,

Що гуляють небесами,

На світанку обкрутніться,

Через вир переметніться, —

Гей до півдня, гей до дня!

Гей до сонця навмання!

Знов назад, де пасовища,

Де пасуться табунища,

Де сади і де меди,

Визрівають де плоди

Під привітним сонцем дня, —

Гей на південь навмання!

Всі пливіть на темній хвилі

В землі, що були вам милі!

Ось уже й останнє, найостанніше барильце котиться до отвору! З відчаю, не знаючи, що зробити ще, сердешний малий Більбо вчепився в те барильце і разом з ним шугнув через край ями. Плюсь! — упав він у воду, в холоднющу темну воду, а барильце накрило його зверху.

Він виринув знову, здіймаючи бризки й чіпляючись за барильце, наче мокрий щур, але, хоч як силкувався, не міг осідлати свою посудину. Щоразу, тільки приміриться, а барильце перекотиться і притопить. Було воно справді порожнє і пливло легко, як корок. Вуха гобітові були повні води, але він чув, як нагорі, в льоху, досі ще співали ельфи. Раптом із гуркотом упала ляда, і голоси стихли. Гобіт був у темному тунелі, в крижаній воді сам-один — адже як тут врахувати товаришів, що всі запаковані в діжки?

Дуже скоро в пітьмі попереду щось засіріло. Почувся скрип шлюзових воріт, — і гобіт побачив, що опинився посеред багатьох барилець і діжечок, які підскакували на хвилях, стукались одне об одне і всі разом тислися під склепіння, щоб вийти на відкритий простір. Більбо крутився, як тільки міг, щоб його не затисло й не розтовкло на смерть; та нарешті ця товкуща юрба почала рідшати: одне по одному — гойда, гойда! — і геть, попід кам'яним склепінням. Коли і його барильце рушило, побачив, що нічого доброго не вийшло б, навіть коли б осідлав його, бо там, де був шлюз, між верхом барильця і склепінням, що несподівано знижувалось, не лишалося вільного проміжку й для гобіта.

Ось уже вони випливли під нависле гілля дерев, що росли по обох берегах. Гобітові хотілося знати, як почуваються гноми і чи багато води просочується в їхні