Читати книгу - "Легенди Львова"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
І от тут надійшов сільський війт Дзюньо Мігус. Дізнавшись, що у криниці виявлено якихось людей, він наморщив розумне чоло і прорік:
– Люди добрі! Нема на то ради. Мусимо всі ся розійти по хатах і тоді будем знати, чи когось нам бракує. А по хвилі знова ся зійдемо коло криниці.
Так вони і вчинили. А коли знову зібралися, то війт запитав:
– А що, панове, чи всі у вас вдома?
– Всі, пане війте, вдома, нікого не бракує.
Кажуть, що то від скнилівців пішла приказка про того, кому бракує в голові клепки: є, та в нього не всі вдома!
– Тепер мені ясно, – сказав війт, – що в криниці сидять не скнилівські люди.
– Хто ж може бути? – дивувалась громада. – Як вони сміли залізти до нашої криниці?
– Може, то які потопельники? – міркував Яцько. Громада почала хреститися.
Але війт був хоробрим чоловіком і гукнув у колодязь:
– Гей, ви там! Чи ви не потопельники?
– …потопельники!., ельники!… – відповіла луна.
– Господи! І за що нам така напасть! – зойкнула Рузя.
– Витягаймо хутчій драбину! – скрикнув Яцько. – Бо та нечисть ще почне вилізати!
Драбину витягли, а криницю закрили лядою, ще й каменем привалили.
Більше звідти ніхто води не брав.
СКНИЛІВСЬКЕ ЯЙЦЕ
Яцько Макольондра несподівано для себе знайшов на полі гарбуз. Такого дива ще ніколи в житті не бачив. Обнюхав зі всіх боків, пальцями обстукав та так і не збагнув, що воно за диво таке. А тому вирішив занести йогоо просто до війта.
Дзюньо Мігус сидів на призьбі й латав свої війтівські чоботи.
– Яцьку! А та яку хулєру мені несеш? – здивувався війт.
– А во на полі знайшов. Але бігме не знаю, шо то за диво.
Скнилівцям їсти не дай, аби лиш було чого зібратися та язиками помолоти.
Не встиг пан війт замислитися, як уже ціле подвір'я цікавих напхалося. Кожен хитав головою, язиком прицмокував і пробував вгадати, що воно за звір перед ними лежить.
Дзюньо Мігус узяв обережно гарбуза на руки і приклав до вуха. Здавалося, навіть вітер втих, аби не зашкодити йому. Всі присутні затамували подих.
І коли війт обережно поклав гарбуза на землю, всі воднораз видихнули:
– Ну?!
– Я вже знаю, що то. Це велике яйце. Тілько не можу сказати чиє.
– Ну, курка б такого не знесла, – похитав головою Яцько і вся громада з ним погодилася.
– Може, то який дракон зніс? – несміливо бовкнув хтось.
– Слухайте! – ляснув себе по чолі Яцько. – Коли я те яйце знайшов, то бачив чиюсь кобилу край поля. Щоб я паски не їв, коли це не вона знесла.
– Ото-то я думаю собі, яка там бісова намога ірже! – сказав війт. – Аж то, бач, жеребчик!
– Що ж нам з цим яйцем далі робити? – задумалася громада.
– А що, – здвигнув плечима війт, – посадити кобилу, нехай висиджує.
– Та ж попробуй тепер вгадай, чия то кобила, – чіхав потилицю Яцько. – Як на мене, то була чужа кобила, не скнилівська.
– А-а, то нема на те ради, – встряла Рузя. – Гадаю, жи нам, кубітам, ніц не лишається, тілько-но самим те яйце висиджувати.
Всім така гадка припала до густу і з того дня заходилися скнилівські жінки сидіти по-черзі на гарбузі. Щодня війт припадав до нього вухом і уважно слухав.
Та минув, може, місяць, і гарбуз, вибачайте, почав гнити і трохи недобре пахнути.
– О, то є певний знак, що от-от має лоша вилупитися. Пора його винести на сонце.
– Винесім його на пагорб, – сказав Яцько, – тоді до сонця буде ближче. Так вони і зробили. Поклали гарбуза на пагорбі і відійшли вбік, щоби не сполохати лоша. Аж тут вітер як подув, гарбузом хитнуло і покотився він з пагорба в кущі. Скнилівці, репетуючи, мов несамовиті, кинулись навздогін. А гарбуз із розгону бебех у дерево та и розколовся. З-під дерева заєць як не стрибне та не помчить переляканий простовіч.
– Дивіться! Лоша! Лоша! Лови його! – заверещали скнилівці. Де там – тільки його і бачили.
– Ех, пропало лоша! – скрутно зітхав Дзюньо Мігус. – Другий раз кругом яйця станемо і не дамо втекти.
ФАЙНА РАДА
Один скнилівець наловив перепелиць, зв'язав до купи і, почепивши на кінець довжелезної тички, поніс до Львова продавати.
Коли він опинився перед Галицькою брамою, то ніяк не міг з того тичкою пройти: і в висоту тичка здорова, і впоперек.
На щастя, коло брами на варті стояв так само хлоп зі Скнилова. Він підійшов до пташника й каже:
– Може я і не є такий мудрий, як наш бургомістр, але мені ся здає, жи мусите тую тику навпіл переломити, бо інакше вона ся не змістит.
– А дай вам Боже здоров'я за таку файлу раду, – подякував той і, переламавши тичку, нарешті попав до міста.
ІСТОРІЯ З НОСОМ
Один скнилівець відкусив другому у бійці носа, але вперто доводив, що цього не робив.
– А хто ж тоді відкусив йому носа? – спитав пан війт.
– Він сам собі його відгриз. Пан війт хвильку подумав і сказав:
– То неможливе. Ніс знаходиться над писком. Він би не зміг його зубами дістати.
– А він підскочив!
НЕДОСОЛЕНИЙ БОРЩ
Стефа варила борщ, а її чоловік Мілько стругав з поліна шпичку. Стефа набрала борщу в хохлю, попробувала – недосолений.
– А ну ше ти спробуй, – каже до чоловіка. Той взяв хохлю. сьорбнув і похитав головою:
– Сипни ше трохи соли.
Але хохлі назад не віддав, чекаючи, поки Стефа досолить. Та сипнула солі в баняк і питає:
– Ну, а тепер?
Мілько знову сьорбнув з хохлі.
– Недосолений. Давай, Стефцю, сип потроху соли, а я буду сьорбав і казав, чи доста.
Одним словом жінка сипала сіль до баняка, а чоловік пробував з хохлі той самий недосолений борщ і хитав головою.
Врешті вони вирішили, що то якась погана сіль, і Стефа побігла позичити соли в сусідки.
Цього разу вона сипнувши маленьку пучку до баняка, сама зачерпнула хохлею, попробувала і скривилася:
– Йой! Та то чисто ропа!
– Ну видиш! – зітхнув Мілько, і собі спробувавши, – яка в тої Гаськи сіль! Ну, будемо нині без борщу. Але ти го не виливай. Заквасимо в ньому вогирки.
ЯК БУЗЬОК ЖИТО ТОЛОЧИВ
Влітку, коли збіжжя поспіло, з'явився на скнилівськім полі бузьок. Він поважно собі спацерував туди й сюди, високо піднімаючи ноги.
Скнилівці збіглись поглянути, що то за біда толочить
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Легенди Львова», після закриття браузера.