Читати книгу - "Покладіть її серед лілій"

— Судячи із записів у твоїй карточці, бебі, ти тут надовго.

Я вирішив спробувати.

— А ти би не хотів заробити якусь сотню доларів?

— І що я для цього маю зробити? — в його очах промайнула тривога.

— Та нічого особливого. Просто зателефонувати моєму другові.

— А що йому сказати?

Якось занадто швидко він це спитав. Я уважно його вивчав. Ні, так не піде — його видала глузлива посмішка. Він грався зі мною.

— Проїхали, — сказав я, зануривши у воду сигарету і поклавши мокрий недопалок у конверт. — Забудьмо про це. Краще подай мені рушник.

Він простягнув мені рушник.

— Не треба так зі мною, бебі. Від сотні баксів я би не відмовився. То який номер?

— Забудь.

Він сидів, з кривою посмішкою спостерігаючи за мною: сигарета затиснута між зубами.

— Можливо, ти би підняв ставки, — запропонував він. — Скажімо, за п’ятсот...

— Я ж кажу тобі — викинь це з голови, — сказав я, натягаючи піжаму. — Колись ми з тобою ще зустрінемося — на рівних. У цьому я чомусь переконаний.

— Гаразд, бебі. Мрій собі на здоров’я. Це тобі не зашкодить, — озвався він, відчиняючи двері й визираючи у коридор. — Виходь. Мені треба ще Хоппі купати.

У ванній напроти тепер було тихо. Після купання мені стало легше. Якби в мене була найменша можливість утекти звідси, я би, без сумніву, нею скористався. Але вирішив бути терплячим. Навмисне йшов дуже повільно, опираючись на руку Бленда. Чим слабкішим я йому видаватимуся, тим більше здивую, коли дійде до невеличкої вистави.

Я влігся у ліжко й смиренно дозволив Блендові замкнути наручник на моєму зап’ясті.

Хоппер приймати ванну відмовився.

— Так не піде, бебі, — докірливо мовив Бленд. — Мусиш сьогодні виглядати охайно. Об одинадцятій — офіційний візит. Коронер Лессвейз має намір поговорити з тобою.

Поглянувши на мене, він вишкірився.

— Із тобою також поговорять. Раз на місяць члени муніципальної ради приходять поглянути на психів. Не так, аби вони звертали увагу на те, що їм кажуть усі схиблені, однак приходять — а часом навіть і слухають. Але, Хоппі, не розповідай їм оту свою дурню про вбивство: вони вже багато разів це чули. Розкажи їм краще про те, що ти — просто один з багатьох ненормальних. Таке тобі точно не зашкодить.

Він умовив Хоппера вилізти з ліжка, і вони разом почимчикували у ванну кімнату. Так я залишився сам. Лежав у ліжку, витріщаючись на шість поперечних ліній на протилежній стіні, й напружено розмірковував. Отож, сюди прийде коронер Лессвейз. Це вже щось. Як казав Бленд, мало сенсу в тому, щоб розповісти Лессвейзу про причетність Зальцера до смерті Юдори Дрю. Це прозвучало б надто вже неймовірно. Але принаймні він мав би над чим замислитись. І вперше відтоді, як я потрапив у цю халепу, в мене виникла хоч якась надія.

Раптом я побачив, що двері повільно відчиняються, але за ними нікого не було. Вони відчинилися навстіж. Я подався вперед, щоб розгледіти хоч щось у порожньому коридорі. Спочатку вирішив, що це вітер їх розчахнув, але згадав, як клацнув замок, коли Бленд із Хоппером виходили.

Вичекав, дивлячись на відчинені двері, й прислухався. Нічого. Жодного руху чи звуку, але, позаяк був упевнений, що двері таки хтось відчинив, раптово мені стало лячно.

Минула вічність, перш ніж я почув шерех паперу. В цілковитій тиші це прозвучало, мов удар грому. Тоді зауважив якийсь рух і помітив жінку.

Вона стояла у дверях, тримаючи в руці паперовий пакетик, і в її вицвілих очах застиг тупий, бездумний вираз. Поглянула на мене, як на меблі, а рука пошукала щось у пакетику. Так, це справді була вона — жінка, котра обожнює чорнослив. Більше того, вона й зараз його жувала!

Ми довго дивились одне на одного. Її щелепи рухалися повільно та ритмічно, і зуби перемелювали сливи. Вона була щаслива й радісна — мов корова, яка жує траву.

— Привіт! — озвався я до неї, однак мене здивувало, що голос мій такий хрипкий. Товсті пальці жінки знову намацали сливку, витягли її і піднесли до очей для огляду.

— Ви містер Меллой, правда? — сказала вона так ввічливо, наче дружина пастора, котра вітає нового парафіянина.

— Так, це справді я, — відповів. — Під час нашої останньої зустрічі нам не пощастило заприязнитись. А ви хто?

Ще мить вона продовжувала жувати, потім виплюнула кісточку в підставлену долоню і вкинула її назад у пакет.

— Я — місіс Зальцер, — відповіла.

Мені слід було відразу здогадатися — вона не могла бути ніким іншим.

— Мені негоже питати таке особисте, — сказав я, — але чи подобається вам ваш чоловік, місіс Зальцер?

Туманний погляд поступився місцем здивованому, котрий, своєю чергою, змінився тихою гордістю.

— Доктор Зальцер — дуже хороша людина. В усьому світі нема йому рівних! — додала вона, продемонструвавши мені своє кругле, м’яке підборіддя.

— Шкода: вам його не вистачатиме. Навіть у найпрогресивніших в’язницях чоловіків тримають окремо від жінок.

Туманний вираз знову повернувся на її обличчя.

— Не розумію, про що ви...

— А мали б розуміти. Якщо вашого чоловіка не помістять у газову камеру, то він отримає не менш як двадцять