Читати книгу - "Нездоланний"

А тоді літак здійнявся в повітря і полетів услід за світанком через гори в західному напрямку.

За сім годин їзди звідти в східному напрямку, у Материному Спочинку, світанок уже давно настав. Ранковий потяг прибув на станцію та поїхав далі. Метушня бажаючих поснідати в кафе поволі стихала. Чоловік у двох сорочках відчинив свій магазин. Продавець запчастин відчинив свій також і вже протиснувся за прилавок та почав розкладати рахунки по стосах. Водій кадилака підраховував свої виписки із сімох різних рахунків: «Вестерн Юніон», «МаніҐрам», факс, фотокопіювання, FedEx, UPS та DHL. Мойнахан, який отримав удар по яйцях та позбувся своєї зброї, досі був удома та піклувався про свого брата, який іще не отямився від бійки.

А одноокий портьє саме виходив зі свого робочого місця в мотелі, стояв, вдихав повітря та розглядався навкруги, по внутрішньому периметру «підкови»: на місця для стоянки, на тротуар під номерами на першому поверсі, на прохід перед номерами на другому поверсі. Неквапливий огляд території. Огляд лампочок – усі працювали. Розкладних стільців – усі акуратно виставлені в ряд. Усе на місці. Усе спокійно. Усе гаразд. Двісті чотирнадцятий номер був порожнім. Двісті п’ятнадцятий також.

Вони більше не повернуться, подумалось йому. Усе чудово.

Рейси, що прибували до Міжнародного аеропорту Лос-Анджелеса, були переповненими, тому Ченґ довелося пробиратися подалі на узбіччя, щоб знайти тихіше місце для здійснення дзвінка. Ченґ заховалася за колоною та почала набирати номер. І розбудила Вествуда. Явно не жайворонок. Спочатку вона розмовляла стурбованим тоном, тоді заспокійливим, а тоді перейшла до суті справи. Вона знову назвалася, сказала, що їм необхідно зустрітися, тому що те, що раніше їм обом здалося не вартим уваги, виявилося досить-таки важливим. Вона сказала про неймовірну цифру – двісті смертей. Вона сказала, що як колишній агент ФБР сприймає це дуже серйозно. Вона сказала, що її колега – військовий, і він також сприймає все це дуже серйозно. Вона повідомила, що, звісно, права на книгу все ще були в силі.

Тоді вона почула у відповідь адресу й поклала слухавку.

– Кав’ярня, – сказала вона. – В Інґлвуді.

Ричер відповів:

– Це недалеко. Коли?

– Через тридцять хвилин.

– Нам треба піймати таксі. Нема часу на те, щоб брати авто напрокат.

За двадцять миль на південь від Материного Спочинку чоловік у випрасуваних джинсах та з висушеним феном волоссям зробив дзвінок зі свого стаціонарного телефону. Сервісна лінія, проте не зовсім така, як треба. Їхній агент Хеккет уже засік перший дзвінок. Телефонували з одного мобільного на інший, розмова тривала шість хвилин, вона була між Вествудом, який, скоріше за все, був о такій порі вдома, та Ченґ, яка телефонувала з аеропорту, судячи з шуму на задньому плані, і яка була там зі своїм колегою, котрого вона назвала військовим. Було згадано про кількість смертей та призначено зустріч у кав’ярні в Інґлвуді, яку Хеккет візьме під свій контроль.

Черга до таксі була довгою, проте вона швидко рухалася, а Інґлвуд знаходився з іншого боку чотирьохсот п’ятого маршруту до аеропорту, тому вони дісталися кав’ярні завчасно. Це місце було лише одним із багатьох інших на цій вулиці. У більшості закладів на вулиці стояли столики та дошки з італійськими словами, написаними на них крейдою, проте обране Вествудом кафе було іншим. Це була проста старовинна будівля, покрита вінілом та лінолеумом, яка з плином десятиріч набула вицвілого кольору хакі. Вона була на чверть заповнена самотніми чоловіками, які тихо читали газети або просто роздивлялися довкола. Жоден із них не був схожим на наукового редактора.

– Ми прийшли занадто рано, – сказала Ченґ. – Він запізниться.

Тож вони обрали собі місце, сівши поруч за пластиковим столиком на лавку, обтягнуту вінілом, який колись, мабуть, був увесь яскраво-червоний та блискучий, а тепер став такого ж кольору хакі, як і все решта навколо. Вони замовили каву, одну звичайну, а іншу з льодом. Вони почали чекати. Місце було тихим. Лише шелестіння газетних сторінок та дзенькіт металевих чашок об металеві блюдця.

П’ять хвилин.

Тоді нарешті прибув Вествуд. Він виглядав зовсім по-іншому, аніж Ричер очікував, проте реальність відповідала всім вимогам так само, як і упередження. Він був звичайним вуличним типом, а не лабораторним «ботаном», і швидше міцним, аніж тонкошиїм. Схожим він був на природознавця чи дослідника. У нього було коротке, проте неслухняне волосся, яке рівномірно ставало сивим, а ще борода такої ж довжини та кольору. Він мав почервоніле від сонця обличчя та зморшки навколо очей. На вигляд йому було близько сорока п’яти. Він носив одяг, зроблений із високоякісної тканини та оздоблений безліччю застібок, проте його вбрання було старим та зношеним. На ногах у нього були туристичні чоботи з яскравими шнурками, які чомусь нагадували мотузки для скелелазіння в мініатюрі. Він ніс із собою брезентову сумку завбільшки з портфель поштаря.

Він завмер біля входу, одразу впізнавши Ченґ, тому що вона тут була єдиною жінкою. Він ковзнув на протерте вінілове сидіння навпроти, потягнувши за собою сумку. Тоді він обіперся ліктем об стіл і сказав:

– Я так розумію, ваш інший колега досі не знайшовся. Ківер, я не помиляюсь?

Ченґ кивнула та відповіла:

– Ми в безвиході. Ми зайшли в глухий кут. Ми простежили його шлях до цього місця, проте