Читати книгу - "Риб’ячі діти"

виходить, що поруч залишалася тільки Ірина Василівна, яка Сірому, щоправда, в допомозі ніколи не відмовляла. Йому й потрібно було зараз небагато: підходяща робота і сірчана кислота. Робота – для того, щоб відкласти гроші на поїздку, туди, де сніжно і високо. У гори він збирався за тим, щоб там померти, тобто назавжди, а в тому, що він скоро помре, сумнівів не виникало. Ніхто не міг йому допомогти – ні лікарі, які просто не вміли, ні народні цілительки, які не знали; зрештою, тітка відправила його через знайомих на консультацію до Києва, де після двох тижнів ретельного обстеження Сірий нарешті почув діагноз, в який повірив, – хвороба Лу Геріга. Займався Сірим молодий енергійний лікар, кандидат наук, що справляв зовсім інше, позитивно зовсім інше враження від усіх провінційних лікарів принаймні тим, що хоча б вислуховував уважно і був надзвичайно ввічливим, тобто хоча б виказував повагу до грошей, які йому заплатили. Отримавши всі результати аналізів та досліджень, лікар сумно повідомив, що єдині відомі науці люди, які мають хворобу Лу Геріга і в яких стан тимчасово стабілізувався, – це фізик-теоретик Хокінг, гітарист-віртуоз Беккер і футболіст-гуляка Ріккен. Всі інші хворі рано чи пізно втрачали здатність самостійно пересуватися, ковтати, говорити. Хвороба не впливає на розумові здібності (заспокоїв), але призводить до тяжкої депресії в очікуванні смерті (сказав правду). На пізніх етапах захворювання життя може підтримуватися лише штучною вентиляцією легенів та штучним харчуванням. Зазвичай від перших проявів до смерті проходить від трьох до п’яти років, хід захворювання можна уповільнити лише спеціальними препаратами, але для того, щоб мати можливість їх оплачувати, потрібно бути або фізиком-теоретиком зі спеціалізацією «чорні дірки», або відомим гітаристом, або професійним футболістом – це вже лікар гірко іронізував (співчуваючи); а якщо серйозно, то дійсно потрібно мати чималі кошти і можливість відповідного лікування та догляду за кордоном – та й то ніякої гарантії.

Нарешті все стало на свої місця, і Сірий отримав таку бажану визначеність: він скоро – через місяць, два, можливо, рік або два чи три, яка різниця, помре, він приречений. Але найгірше не сама смерть, а те, що решта його життя буде схожою на цирк, він приречений слабнути і помирати в слабкості та приниженні, і ніхто не міг йому допомогти зректися тієї долі, навіть батько, навіть диво, навіть Хокінг, Беккер і Ріккен, разом узяті, але найголовніше, він сам собі і не хотів уже допомагати, бо окрім хвороби фізичної, страждав хворобою душі – через випадок зі священиком у церкві. Сірий прекрасно усвідомлював, що не він один став жертвою підступного нападу, що таких людей, напевне, багато, а потім уже через знайомих ментів дізнався, що переважна більшість постраждалих – підлітки і діти, але всі намагання якось законним шляхом зупинити Трифілія виявилися марними; тож і справедливість в цьому плинному світі – також, виявляється, змарніла і втратила статус-кво навіть для фізиків-теоретиків, музикантів-віртуозів і футболістів-гуляк, її прирекли тут, в цій країні, без ліків і належного нагляду за кордоном до повільної, принизливої публічної смерті. Тож через цю муку, що гризла не гірше тілесної, – зруйнували чи не останню його фортецю, привиту ще бабцею, – його майже старосвітську, чисту віру в те, що Бог – є, а церква – то тіло Христове (як з’ясувалося, там тепер іншими тілами цікавляться, так) – і Сірий згас; тому і вирішив лікуватися радикально, за допомогою сірчаної кислоти. Інакше як ти муку виведеш із серця?

Проблему, що перед ним постала – як і де взяти таку кількість рідини, щоб не викликати підозри ні до самої події, ані після, – він вирішив елегантно.

Собаками на будівництві завідувала сторóжа, тобто ті, хто мав вільний час возитися з ними, годувати, та й із такими охоронцями можна не бігати вночі по периметру, а спокійно спати – ніхто чужий сюди не сунеться: обгавкають, закусають, піднімуть і мертвого з могили. Але і самі собаки зникали і гинули досить часто, Сірий інколи бачив їхні понівечені тіла і на дорозі, і обабіч дороги; якось він наштовхнувся на зелений фургон, з якого виходили люди і відшкрібали те, що залишалося від тварин, з асфальту. «Хтось же має якимось чином утилізувати ті понівечені трупи», – розмірковував він, коли згадав, що десь читав, що інколи це роблять за допомогою сірчаної кислоти; тож звернувся з цим запитанням до тітки, яка кілька років працювала десь поруч із собаколовами, наскільки він знав. Тітка сказала, що трупи собак після обліку вивозять на полігон побутових відходів, де їх дійсно утилізують, але як саме, їй невідомо, однак якщо Сірий захоче, вона дістане потрібний номер телефону.

На диво, утилізацією трупів тварин на полігоні побутових відходів, що знаходився за два десятки кілометрів від міста, займалася юна тендітна дівчина з довгою чорною косою, випускниця місцевого аграрного вишу за спеціальністю «ветеринар» на ім’я Настя. Сірий із подивом слухав про те жахіття, яке доводиться робити цій дівчинці кожного дня, дивувався її стриманості й, якщо можна так сказати, професіоналізму. Однак все максимально зрозуміло: іншої роботи немає, тому людина, яку вчили лікувати тварин, мусить займатися утилізацією їхніх трупів, найкраща характеристика державотворення і суспільства, нічого й додати. Утилізувати ж дійсно іноді доводилося за допомогою сірчаної кислоти, але, як зізналася Настя наприкінці пляшки горілки, вона приноровилася витрачати на кожну тушку мінімум рідини, все ж таки не дарма вищу освіту здобувала, хоча на щось згодилося. Алкоголь дався Сірому вкрай важко, але процес того вартував. Він віддав добрій Насті за сірчану кислоту майже всі гроші, що відкладав на дорогу; дівчина теж залишилася задоволена – і поцілунком на прощання, і всім іншим; він спромігся на близькість не без остраху, але мав віддячити і придбати її мовчання і таким чином також.

Звісно, все можна було б виконати простіше, але Сірий вважав, що має вчинити і обставити справу, що задумав, саме так, і ніяк інакше.

Перед поїздкою в гори він зайшов до Софії, народної цілительки, себто туди, звідки й почалися його справжні нещастя. На дверях побачив об’яву:

«Увага! З 15 лютого народна цілителька Софія прийматиме за новою адресою: ХХХ на ХХХ».

– А що