BooksUkraine.com » Детективи » Непосидючі покійнички 📚 - Українською

Читати книгу - "Непосидючі покійнички"

180
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "Непосидючі покійнички" автора Валерій Павлович Лапікура. Жанр книги: Детективи. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 48 49 50 ... 109
Перейти на сторінку:

— Я думаю, немає потреби, Олексію Михайловичу, зайве нагадувати вам: ви маєте забути і те, що ви уявляли, і те, що побачили, тільки-но вийдете з цього будинку…

— Чого ж ви не продовжуєте, Миколо Орестовичу: «Якщо, звичайно, вийдете…»

— Бо ви розумна людина і вам не треба все розжовувати, як дурнуватому прапорщику, котрий замість знищити застарілу секретну документацію, віддав її тещі на кульки для насіння.

— А що, було?

— Не пам’ятаю, хто це сказав, Олексію Михайловичу, але ще не було такого, з чим би ми не здибалися у нашій організації. А щодо того, хто куди піде після нашої розмови, то я особисто не бачу тут приводу для жартів. Справа набагато серйозніша, ніж вам здається. Бо підривати за допомогою оцього шедевру зрадливу дружину з її коханцем — то все одно, що латати Джокондою дірку в курнику.

— Якби ми знайшли цю штуку, не довелося б, образно кажучи, їхати з Києва у Фастів через Конотоп. Як це вам вдалося?

— Рученятами, Олексію Михайловичу, рученятами. Спочатку перебрали пальцями кожну грудочку і в байраці, і навколо нього. Потім спини заболіли, випросталися, зробили потягусі, глянули на небо, на дерева… А воно, виявляється, за гіллячку зачепилося!

— Зрозумів. Ми теж спочатку носами землю рили. Але вгору подивитися розуму не вистачило. Як кажуть, народжений повзати…

— За самокритику хвалю. Ще запитання будуть?

— Будуть, Миколо Орестовичу. Хто на мене настукав? Колеги з НТО? Чи тезко з тричі орденоносного?

— В нашій організації, шановний, прийнято казати не «настукав», а «поінформував».

— Добре, хто поінформував? Товариш парторг?

— Навіщо вам про це знати? Світ не без добрих людей, а тим більше, не без послужливих інформаторів.

— Згоден! Ну їх, інформаторів, до їхньої інформаторської мами. Мені все зрозуміло, тож можете запитувати далі.

— Справу, як ви здогадуєтесь, у вас уже забрали. До речі, технічна сторона експертизи була виконана бездоганно. І не хвилюйтеся, ми не завадимо вашому другу капітану стати майором. Навпаки, порекомендуємо керівництву, аби це відбулося якомога швидше. Щоправда, свою експертизу ми проведемо теж. Спеціалізовану…

— Хто замовляє музику, Миколо Орестовичу, той її і слухає. Вас, напевне, цікавитиме, що буде, якщо оцю коробочку втопити в бензобаку не «Москвича», а «ролс-ройса», «мерседеса» чи, не дай Боже, «3IЛ-111»?

Микола Орестович знову кільканадцять секунд мовчки роздивлявся мене, потім кілька разів струсонув кистю правої руки так, наче вона затерпла.

— Ви завжди, капітане, такий розумний чи тільки у спілкуванні з полковниками?

— То залежить від інтелектуального рівня полковника.

— От щодо цього, то в нашій організації інтелекту вистачає. Часом навіть ділимося. Ще кави вип’єте? Бо я віддам перевагу чаю. Кажуть, ви полюбляєте коньяк, але на нього поки що не заробили. То як щодо кави?

Я нахабно подивився йому у вічі і сказав: так! Полковник знизав плечима, знову подзвонив старлею і завдав йому клопоту на предмет чаю. Старлей обернувся досить швидко. Кабінет наповнився приємними пахощами виразно імпортного походження.

— Я сподіваюсь, Олексію Михайловичу, ви здогадалися, куди втрапили.

— Давайте з трьох разів. Це не військова прокуратура. І фарширований прапорщик ніякого відношення до вас не має. Але ви про нього знаєте.

— Тепло.

— Тоді поїхали, як говорив покійний Юрій Гагарін. Це, напевне ж, не особливий відділ військового округу. Або, як кажуть в народі, армійське чека.

— Ще тепліше. До речі, як вгадали?

— А я своїх особістів ще з армії добре пам’ятаю. Вони ані кави, ані коньяку не пропонують. У кращому випадку — горілки наллють. Та й то — опісля. Щоб отямився.

— Точне спостереження. Давайте третю спробу.

— Оскільки ані кава, ані коньяк, ані справжній цейлонський чай для вас не проблема, і мундирчик у старлея не зі складу, а з військового ательє, то я… втрапив до інтендантської служби! І ваше прізвище Шевченко, і ви насправді генерал, а полковницький мундир одягли, аби збити мене з пантелику. І взагалі, вас насправді цікавлять не підривні пристрої, а куди подівся кілометр шинельного сукна, виділений російській драмі для постановки чергового спектаклю до Дня Радянської Арміі.

У полковника спочатку відвалилася щелепа. Потім він побачив веселі бісики в моїх очах і сам розреготався.


Від автора:

На той час заступником командуючого КВО справді був генерал Шевченко. Історія з кілометром шинельного сукна, виділеного театру російської драми для пошиття костюмів до ювілейного спектаклю, ймовірно, належить до театральних анекдотів. Генерал Шевченко надзвичайно любив театр і цим безсоромно користувалися при нагоді і самі служителі Мельпомени, і театральні дирекції. Але кілометр сукна на п’ять шинелей… ні, то вже явне перебільшення. Ну, максимум сто метрів виділили, це вже ближче до істини.


Олекса Сирота:

Полковник досміявся, а потім споважнів:

— Отак надалі і відповідайте на запитання, де ви були. Шукали разом з інтендантами заникане театральними

1 ... 48 49 50 ... 109
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Непосидючі покійнички», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Непосидючі покійнички"