Читати книгу - "Перший спалах"

Хм... Може, справді придбати щось на пам’ять? Наприклад, цей тонкий, гарний ключик зі змійкою. Його можна почепити на ланцюжок і носити, як медальйон.

— Дівчино, ви мене чуєте?!

— Так, звісно! Ось цей ключ, будь ласка...

— Непоганий вибір. З вас десять карбованців.

— Скільки?! Ви знущаєтесь? Звідки в студентки десять карбованців?

— А що ви хотіли? Це ж срібло!

— Торгуватись можна?

— Ні!

— Чого? У всіх антикварних крамницях можна, а у вас — ні?

— А у нас — ні! Ми зачиняємось! Або платіть, або вимітайтесь!

— А ви мені не грубіяньте! — буркнула Оля, відрахувала 10 карбованців з тих, що відкладала на нові чобітки, і, міцно стиснувши в долоні срібний ключик, пішла геть.

«Який неприємний чолов’яга! — подумала вона, ховаючи ключ в кишеню. — І як його ще не звільнили?»

— Що, вибачте?

Оля спантеличено подивилась на дідуся, який проходив мимо і щось їй сказав.

Дідусь повернув голову, роззявив рота — і раптом ні з того, ні з сього замахнувся на неї рукою, мабуть, збираючись вдарити. Оля злякано відскочила назад, але в цьому не було потреби, бо дивний дід чомусь щодуху кинувся тікати.

«Може, гаманець у когось поцупив?» — подумала Оля і озирнулась в пошуках погоні. Нікого не побачивши, полізла в кишеню перевірити, чи на місці її власний. Та, як можна було здогадатися, гаманця не було.

— Блін... Що за...?

Вона вивернула кишені, сподіваючись, що гаманець завалився за підкладку. В цю ж мить щось голосно дзенькнуло об асфальт. Оля озирнулась — і побачила, що це випав з кишені її срібний ключ.

«Чорт... Я й забула, що він там.»

В ту ж мить її ліва рука під підкладкою наткнулась на щось тверде й кутасте.

«Хух, слава богу!» — полегшено видихнула дівчина і нахилилась за ключем. Але його не було.

— Ну й куди вже ти запропастився? — розчаровано сказала вона і раптом відчула, як щось сіпнуло її за куртку. Оглянувшись, побачила білявокосе створіння років трьох-чотирьох, що запитально зиркало на неї величезними синіми очима.

— Ви зьмію загубили... Веліть... То васа...

— Змію?

У маляти в руках виднівся її срібний ключик, виваляний в якомусь багні.

— Катю...Катю! Катюшо!

Невідь звідки вибігла молода, світловолоса жінка і кинулася до маляти.

— Донечко, так налякалася! Казала ж тобі, не йди нікуди, а почекай мене біля кіоску... Ну хто ж так робить? Катю...

Присівши біля дівчинки, матуся почала поправляти на ній шапочку, а тоді взялася за пальтечко.

— Де це ти вже так забруднилася? Іржа якась, чи що... Ану дай ручки, мама їх повитирає... Так-так, ліву... Тепер праву... А це ще що таке? — і вона відібрала в малої Оліну покупку.

— Катерино, скільки тебе вчити — не піднімай із вулиці всіляке сміття, там же мікроби! Ти хочеш захворіти і потрапити в лікарню? Господи, яка гидота! Бррр!

Вона покрутила ключ і зібралася викинути геть.

— То цьоціна зьмія! — зарепетувала мала на всю вулицю.

Та було пізно... Ключ уже полетів у бік шосе. Він прокотився узбіччям і застряв у щілині водостоку. Тільки блиснула на сонці зміїна голівка, що вирізнялася красою і тонкою роботою.

Нарешті помітивши Олю, жінка розгублено закліпала віями.

— Ох, вибачте, ці діти...

А тоді взяла доньку на руки і поцокала каблучками у бік трамвайної зупинки. Дівчинка на прощання помахала їм ручкою.

— Па-па, цьоцю!