Читати книгу - "Айхо, або Подорож до початку"

переплелись і настирно лізли до серця, потроху почали відступати. Вечеря тривала. Гості, які вже встигли добре попоїсти та випити хмільного напою, вели себе гамірно, весело і, здається, й сам Сохо, який більше й не глянув на мене, почувався більш розкуто. Час від часу я зиркав на нього та нічого не міг второпати. Невже за рік я так змінився, що ворог не впізнає? Хотілося в це вірити. Та його близькість ні на мить не давала розслабитись. Скориставшись загальним пожвавленням, я непомітно залишив бенкет. Залишатись тут і далі, випробовуючи долю, було нерозумно. Я брів не розбираючи дороги, оминаючи незнайомих людей, а думки про Вольноро не покидали голову. Чому? Невже він не впізнав?

І раптом, ніби в страшному сні, просто нізвідки переді мною з’явилось спотворене від люті обличчя Сохо.

— От ми і зустрілися, нікчемо, — прошипів він, кинувшись з оголеним кривим довгим ножем.

Шаку був швидким, але я виявився прудкішим, що помітно здивувало нападника і потішило мене. Коли у відповідь я вихопив шаблю, очі Воїна Шаку знову округлились від несподіванки. Так, я не був уже тим беззахисним хлопчаком, якого захищало лише провидіння. Тепер у руках вбивчим холодом блищала зброя. І, скориставшись розгубленістю ворога, я зробив різкий випад через ліве плече, махнув шаблею і опинився позаду спантеличеного супротивника. Помітив, як той схопився за правий бік, з якого сочилася кров. З диким ревом розлючений Сохо розвернувся. Я навіть не помітив, як у його руці замість ножа з’явилась шабля. Випад і наша зброя із дзвінким ляскотом, від якого холонуло у серці, злилася в смертельному двобої. Єдина мить могла вирішити долю поєдинку. Я вигравав швидкістю, але звіряча сила і кремезна статура Вольноро все частіше горою нависала наді мною. Стримувати шалений натиск ставало дедалі важче. Гучна музика і регіт відпочивальників заглушали шум битви. Ніхто не прийде на допомогу…

— Люди добрі, на поміч! Кай-ву вбивають!!!

Побачив я хлопця, який біг до нас, кумедно розмахуючи руками:

— Ґвалт! Ґвалт! Рятуйте! Кай-ву вбивають!

Сохо одразу ж відскочив вбік, шалено зиркнувши у вічі:

— Тобі не жити! — і зі швидкістю баруса розчинився в натовпі.

— Це ми ще побачимо! — захекано випалив навздогін я.

На крики збігались люди, та першим підбіг рятівник.

— Живий? — коротко запитав хлопець, шукаючи очима Сохо, який давно вже зник з поля зору.

— Все гаразд, живий, — все ще відхекуючись, впершись руками в коліна, відповів я. — Дякую за допомогу.

— Схоже, я вчасно з’явився, ще б трохи — і вайли залишилися б без знахаря, — пожартував юнак.

Доброзичливість і легка насмішка хлопця потроху звільняла від сумних думок. Нарешті я підняв голову і усміхнувся рятівникові, який щиро шкірився у відповідь. Переді мною стояв високий, міцної статури юнак з живим, привабливим обличчям. У його великих карих очах світилась якась до болю знайома доброта.

— То життям я маю завдячувати вайлам? — жартуючи запитав я.

— Можна сказати й так. Але подякувати можеш мені, — і вже нарешті ставши серйозним, хлопець подав руку і відрекомендувався:

— Зуфар.

— Зуфар? — здивовано перепитав я, не вірячи вухам і очам, бо тільки зараз помітив легкий зеленкуватий полиск шкіри жителя узбережжя Південного моря і, вже без сумніву, брата Зайри. — Зуфар! Ти живий, живий! — щасливо закричав я, кинувшись обіймати вкрай спантеличеного юнака.

— А тобі таки дісталося в сутичці, — юнак обережно вивільнився з радісних обіймів і делікатно продовжив: — Може, приляжеш? Якщо бажаєш, мій лежак — у твоєму розпорядженні. Ходімо, кай-ву, я проведу. Побудеш цю ніч під охороною.

Буря гніву, страху, ненависті, яка вирувала після зустрічі з Сохо, розвіялась як попіл. Зуфар — брат Зайри, мій названий брат, відчайдух, сміливістю якого я захоплювався ще на піратському кораблі, стоїть зараз переді мною — життєрадісний, повний енергії і сил.

Вирішивши, що обов’язково розповім Зуфару про те, що насправді ми знайомі, я, щасливий, йшов за рятівником, а той час від часу насторожено озирався.

— А ти дуже юний, як на славнозвісного знахаря, — нарешті сказав Зуфар, який тепер не зводив зацікавленого погляду.

— Я не знав, що я славнозвісний.

— Хм, навіть я чув! Слава біжить попереду! Є багато хороших знахарів, але тільки ти з однаковою старанністю допомагаєш і бідним, і багатим, не вимагаючи плати за працю. Можливо, через це про тебе так багато говорять, і, можливо, через це я прийшов на допомогу.

— То все-таки ти думав не тільки про вайлів, коли рятував, — пожартував я.

— Рятував? Ти непогано справлявся і сам, — засміявся у відповідь Зуфар. — От ми і прийшли, — хлопець зупинився перед невеликим колом людей, які сиділи біля вогнища і тихо розмовляли.

— Це Алакег. Він — головний. Я маю попередити, що ти сьогодні переночуєш тут.

Зуфар підійшов до високого бороданя, який спочатку не помітив нашої присутності чи вдав, що не помітив. Та, схоже, ідея Зуфара не викликала захоплення у ватажка. Бородань щось сердито буркнув. Зауваживши, якими настороженими поглядами зустріло товариство, я зрозумів, слава сюди ще не дійшла.

— Присядь, кай-ву, — нарешті мовив ватажок.

Я виконав прохання, яке скоріше нагадувало наказ. Зуфар сів поруч. Багаття мирно палахкотіло. Монотонне гомоніння стишеної розмови заколисувало. Але затишно я не почувався. Незриме напруження витало в повітрі. Здивовано відмітив, що ватага Алакега добре озброєна. У кожного з-під накидки визирає ефес шаблі.

— Звідки у тебе цей амулет, кай-ву? — несподівано