Читати книгу - "Капітан космічного плавання"

Зрозумівши, що мова йде про можливе їхнє розділення, Кременчук відразу ж забув усі свої „фантомні” сумніви і, відпустивши нарешті Ігоря, повернувся до нього спиною та й прикрив розведеними в повітрі руками. Неначе квочка нерозумного курчатка.

— Гей, гей, — гукнув, — почекайте! Ви що задумали? Які такі танки з гопаками? Краще скажіть, а що це у вас за шкіри людські сушаться?! Що тут взагалі відбувається!?!

Меру, не реагуючи, з кам‘яним виразом обличчя, дивився на землян. Який вираз мало обличчя Корнелії, приховане пістрявою маскою, було не зрозуміло. По тунелю майнув протяг, сколихнувши бурштиновий серпанок. В повітрі млосно запахло м‘ятою.

„А чого це я розійшовся? — подумав Кременчук. — Он люди допомогти нам, здається, хочуть. Навіть танцювати навчити. Ох, і полюбляв я колись в молодості ногами дригати! З дівчатками разом. Як згадаю, так і досі в голові паморочиться. А шкіри… Що ж — шкіри?… Розберемось зі шкірами, нікуди вони не втечуть”.

— Сконцентруйся, Єресіарху, сконцентруйся! Прагни! Радій!.. Прагнено радій, прагнено!.. Тьху, ти!

Норильцєв ніяково всміхнувся і заготовка, так і не створеної ним статуетки мавпи розтеклася по позолоті низенького столика, запарувала жовто-болотяним серпанком і розчинилась в м‘ятному повітрі. Хлопець лише руками розвів, зачепивши лівицею рукоять Меча Безсмертя, виділеного йому сорорійцями.

Знову не вийшло! Знову прийдеться до простих кубиків повертатися. Ті хоч по декілька хвилин реально існували. А більш складні форми… Здається, що створення живих істот йому загалом ніколи не вдасться. Це ж очевидно! Бо часу на навчання вже немає. Спасибі ще Кременчукові, що він, не дивлячись на свої виснажливі вправи, ретрансляцію мови втримує. В іншому разі Меру давно вже хлопця прогнав би, вважаючи його якщо не за глухонімого, то за повного дурня — точно. Яка вже тут магія! Але, все одне, шкода Меру. Він же так старається! Але ось учень йому трапився ні на що не здатний.

Зніяковіння Ігоря перейшло в розгубу, а потім скотилось у розпач. Навіть плакати Ігорю закортіло. Он навіть підборіддя в нього затрусилось.

— Що таке прагнена радість? — стомлено запитав сороріанин. Зайус, що в якості натурника для учня мага, стояв за ним, задумливо почухав у себе під пахвою.

— Це віра, — пискнув Норильцєв, намагаючись не дивитись на мавпу. Чимось вона його бентежила останнім часом. Остогиділо, мабуть, на неї дивитись.

— Правильно. Але, ось в чому справа… Так, я бачу, що ти маєш потяг до реалізації прагнення. Тобто, до Надії. Тобто, Надія, не дивлячись на всі твої слабкості, таки існує в тобі. Можливо, навіть і відокремлено від тебе…

Ігор чомусь пригадав своїх шкільних друзів. Потім — дружну команду рольовиків. Потім — Даринку з восьмого поверху, для якої вночі, сопучи й ховаючись в темряві від цікавих очей, писав на асфальті побажання доброго ранку разом з першим боязким освідченням у коханні. Цей напис був видний і з їхнього вікна. А мама з татом, не здогадуючись, що їхній син має безпосереднє відношення до нього, наступного дня добро й трохи сумно посміхалися, обійнявшись і дивлячись вниз з маленького балкону.

Мама… Татусь… Даринка… Друзі… Гременець, розкинутий, наче крила білої дніпровської чайки, по обидва береги прадавньої й вічно молодої української ріки. Величезна блакитна Земля, яку він, разом з Дніпром, побачив з орбіти. Тепла люба Земля… Рідна… Далека-далека… Я повернусь до тебе. Обов‘язково повернусь! Чекай на мене з терпінням та надією. Чекай…

Очі хлопця застило чимось солоним й трохи пекучим. А Меру продовжував своє досадливе бубоніння:

— Отже, ти вмієш надіятись, сподіватись. Але не вистачає тобі, Єресіарху, двох речей: прагнення й радості. Тобто, радості, яка прагне. Тобто, Віри.

— А чому радуватись? — не відійшовши ще від своїх щемливих спогадів, буркнув Ігор. — Я навіть самому собі радуватись не можу: он який нездара!

І, на доказ останнього, метельнув головою у бік пустого вже столика. Меру лише плечима знизав.

— Собі ти можеш не радуватись, це — твоя особиста справа. Але ось світові цьому, який тебе життям наповнює…

Мавпа почухала себе під іншою пахвою:

— Та не зрозуміє він, Меру. В них, Єресіархів, радість на віки відшило. Вони ж, Єресіархи, кажуть, що спочатку усвідомлення має бути, а потім вже радість. Сам же знаєш…

— Не встрявай, Зайусе! — І знову до Ігоря: — Отже, Надія в тебе є. А ось Віри… Віри не вистачає. І саме тому ти не аж ніяк не спроможешся на Любов, котра є…

— Реалізацією радості, — шмигнув носом Зоребор. — Я це усвідомив. — І зиркнув скоса на мавпу. — Я іншого не усвідомив. Якщо всі визначення ваші докупи звести, то виходить, що Любов — це радість радості, яка прагне. Тавтологія якась. Біг по замкненому колу.

Меру лиш руками розвів, а Зайус відразу опустив аж до долівки свою довгі лапи й скоцюбився над ним волохатою брилою, близько посадженими очима загрозливо зиркаючи на Норильцєва:

— Тавтологія йому! Біг, розумієш, по замкненому колу! А хоч би й по колу! Нехай по колу! По колу увесь світ цей рухається і саме тому вчення Аристаса — та вічним буде ім‘я його! — є найприроднішим. Бо ж є найгармонічнішим. Бо Любов‘ю своєю осягає воно й найдальшу галактику, й найменший атом, підпорядковуючи їх своєму величному круговому рухові.

— Зажди! — здійняв руку Меру. — Єресіарху Ігорю, мені шкода тебе. Мені шкода твоїх товаришів. Адже допоки ви не збагнете, що радість, яка прагне, тобто — Віра, є нормальним станом і Людини, і Мавпи, і Безлицього, і будь-якого створіння сущого, то про проходження Прояву казати вам не доводиться. Адже і радість, і прагнення, реалізує цей, саме цей, світ! А умови існування, які їм протилежні, тобто, лжа та лінь, викривлюють та руйнують Світове Коло. Коло Любові. Яке наповнене зустрічністю, прагненням одне одного.

— Любов‘ю. Радістю, яка прагне й повернута радістю, — благоговійно прошепотів Зайус.

Так благоговійно, що навіть тупуватий з