Читати книгу - "Капітан космічного плавання"

— Та я ж не проти радості, — знову ніяково посміхнувся Ігор. — Не проти любові. Але не хтось зовні, не якась там громада, має змусити мене пізнати її. Це я сам, особисто сам, маю донести власну любов до цієї громади. Запліднити її нею. Але змушувати до цього…

— О! — здійняв кострубатого пальця Зайус.

— О, — погодився з ним і Меру, — ото воно і є, основна єресь, через які вам, Єресіархам, ніколи не пройти Прояву. Хіба що Великого…

- І як би не побажання Аристаса!.. — загрозливо підтакнула людині й мавпа.

— Особистість, не обмежена згаданою громадою, має внутрішній потяг до руйнації цієї самої громади…

— Та невже?! — саркастично перебив Меру Норильцєв, на повні груди вдихаючи м‘ятне повітря і радіючи тому, що він може хоч чомусь навчити цих інопланетних, нехай і схожих на нього, істот, котрих він вже полюбив, не дивлячись на усі їхні розбіжності. — Невже? А що, ви відмовляєте Аристасу в особистих рисах? В тому, що він має власну, не схожу ані на що, особистість? Ото вже справжня єресь! Подумайте: адже саме ця особистість, її думки та прагнення, й поклали початок вашому радісному шляху по вічному колу буття.

Вмів Зоребор, коли треба, викладати свої міркування високим штилем. Не дарма свого часу все йшло до того, що він отримає золоту медаль по закінченню школи. Тобто, мав би отримати… Як ото Сонька колись. А те, що в неї життя потім не склалося, що бомжувати їй потім довелося, то… То, може, в неї й дійсно якоїсь там віри не вистачило?… А, загалом, сильний екіпаж у Кременчука зібрався. Грамотний. Ось тільки сам він цього не розуміє.

Меру теж дечого не розумів.

— Наш шлях? — спитав. — Тобто, не ваш? Ви що, в іншому світі живете?

— Жили, — серйозно відповів Норильцєв. — До останнього часу жили. І як би не певні обставини… Як би не певні обставини, то й не познайомилися б ми з вами. Не перетнулися.

— Ну, ну… — не менш саркастично, ніж Ігор перед тим, кинув Меру і перезирнувся із Зайусом. — Розповіси?

— А чого ж, — знизав плечима Зоребор. — Можна й розповісти. У нашого світу з вашим тільки й того схожого, що головна зірка. В нас вона Сонцем зветься і така само жовта. А в іншому… В іншому існують у нас з вами кардинальні розбіжності. Ось, коли на Сорору ми спускалися, бачив я, що у вас — суцільний тобі степ на континентах. Пампаси єдині й планетарні. А в нас — і джунглі зелені, і льодовики білі, і пустелі червоні, і жовті береги в синіх океанів. Різноманітність. В нас і люди різноманітні: і жовті, і чорні, і білі. І моляться вони різним тобі пророкам: Будді, Магомету, Христу. Різні вони. І тому — єдині. Як небо із зірками. Бо якщо окремо ці дві речі розглядати, то буде вгорі або абсолютний тобі вогонь, або абсолютна тобі порожнеча. Земляни з цим не згодні… Земля — це так планета наша зветься.

— Угу, угу, — кивав Меру, застережливим жестами зупиняючи обуреного чимось Зайуса. — Ну, звісно… Ач, які ви різні… І мирно живете, мабуть, не б‘єтесь?

— Та ні, чого ж, — знітився Ігор, — буває… І війни ще трапляються. Але ми боремось, викорінюємо. Віримо, що все у нас добре буде.

— Угу, угу, вірите… Тобто, ви оце в нас з неба спустились? З Аристасом, мабуть, разом.

Норильцєв завагався було з відповіддю, але потім махнув рукою, дочуваючись до чогось м‘ятного й променистого всередині себе: правду треба казати, бо сам вчитель Меру нещодавно зауважив, що саме лжа руйнує Коло Любові. А їм разом по ньому йти доведеться.

— Ну, звісно, — спробував мовити радісно, — з ним, з Нкс… З Аристасом, тобто.

— Угу, угу… З Аристасом, хай буде вічним ім‘я його… Це що ж воно виходить? Це ж виходить, що ви в нас нібито янголами є.

— Якими янголами!?! Якими такими янголами!? — не витримала, врешті решт, мавпа, що вже давно аж кректала за спиною людини. — Чи ти не бачиш, Меру, що вони навіть не Єресіархи! Язичники вони! Поганці!!! Це ж треба вигадати, щоб на одній планеті та різним пророкам молитись! Різним!.. Та вони б вже давно таку планету із різності своєї та на атоми б потрощили! Давай-но Сорору згадаємо!.. А в нас всього дві раси було і якби не Безлиці, то…

Зайус аж задихнувся від обурення. А Меру ледь посміхнувся самими куточками губ:

— А й дійсно, як це вийшло, що на Землі вашій, — посмішка його стала трохи ширшою, — немає Бога єдиного? Отого неба з зірками, про яке ти, Єресіарху, так поетично тут висловлювався?

— Н-ну, — розпочав зопрівати Зоребор, — н-ну… Кажуть, що він є. Кажуть, що це лише прояви його бувають різні. — При слові „прояви” мавпа й людина синхронно напружились. — А, загалом, мені важко це роз‘яснювати. Бо вважаю, що людина має насамперед вірити в себе, а не в якесь там диво, що засіло на небесах. Адже людина сама має відповідати за свої вчинки, а не звалювати лукаво відповідальність за них на якусь там вищу істоту. Адже інакше краще вже просто з пелюшок просто на небо вознестися. Адже загалом…

— Загалом, Меру, Мечем Безсмертя їх і Вогнем Любові! — аж заревів Зайус. — Мечем і вогнем!.. Вогнем і мечем!!!

І кинув якийсь кровожерний погляд на шурхотливі ряди людських шкір, неймовірна кількість яких зникала в жовтій каламуті, що наповнювала собою усе це величезне приміщення з позолоченим магічним столиком на самій його середині.

Дивлячись знизу вгору, Богдан вловив якісь лиховісні вогники в очах Корнелії, що виблискували в прорізях маски. Щоправда, дивилася та не на слабкого супротивника, який в черговий раз опинився долі, а на нескінченні ряди опудал мавп, що похмуро оточували невеличкий ринг, розташований в