Читати книгу - "Морська чайка"

— Геть! Геть з нашого берега, дикуни прокляті! Щоб і духом вашим не смерділо.

Ів і Сімона так і завмерли на місці з відкритими ротами.

Жорка плигнув у воду вслід за магнітофоном. А гнівний Семен, поблискуючи люто очима, повільно пішов берегом туди, де тривав мітинг.

Коли ми з Коською повернулись у селище, мітинг уже закінчився. На подвір'ї я побачив дідуся. Він гукнув мені:

— Данько! Обідати!

— Не хочу, дідусю.

Я справді ще не хотів їсти, мені зовсім не хотілося додому. Ми сьогодні збирались з хлопцями погратися десь у степу. Але я раптом побачив, що дідусь був не сам. І мене відразу ж потягло додому.

На нашому подвір'ї був старший лейтенант Малимонов і ще один прикордонник в зеленому кашкеті. Тільки тепер я згадав про ту розмову, яка відбулася між дідусем і старшим лейтенантом тоді на морі. Та розмова мене дуже схвилювала і вразила. Довгий час мені все снилося, що ми з дідусем ловимо порушника кордону. Потім за рибальством я поступово забув про те, що кожної хвилини з моря може з'явитися диверсант. Я настільки забув про це, що навіть хлопцям, особливо Косьці, не розповів про ту розмову.

І ось знову на нашому подвір'ї старший лейтенант Малимонов. Я зрозумів, що він так собі просто з'явитись тут не міг. І я шепнув Косьці:

— Йди до хлопців і чекайте мене.

Я поквапливо вбіг на подвір'я, привітався з старшим лейтенантом. Вій щось саме говорив дідусеві, але, побачивши мене, весело відповів на привітання. Солдат-прикордонник стояв збоку, дивився в море. Він тримав на поводку велетенську сіру вівчарку. Собака був дуже розумний. Він зиркнув на мене допитливо жовтими очима і відвернувся. Ніби сказав: «Знаю тебе, хлопче, ти не диверсант, а свій, ти, Данько».

Я зайшов до хати. Через відчинене вікно було чути дідусеву розмову з старшим лейтенантом. По голосу я відчував — дідусь дуже чимось стурбований. Старший лейтенант говорив тихо, так тихо, що не можна було розібрати жодного слова.

Нарешті дідусь сказав голосно:

— Не турбуйтесь, товаришу старший лейтенант, доглянемо. Не вперше нам.

— Тільки спокій, Кузьмо Івановичу.

— А чого ж панікувати? Своїх хлопців я попереджу, не дріматимемо, та й тільки.

Я зрозумів — дрімати не можна. Ворог ходить десь поблизу. Не той диверсант, що ховається в сірниковій коробці, про якого все хоче прочитати Сана, а справжній.

Дідусь провів старшого лейтенанта за ворота. Мені не сиділося в хаті. Я вислизнув за двері, пірнув у халупку, переліз через загорожу та й подався — тільки смуга лягла — до хлопців.

Коли я підбіг до гурту, хлопці саме про щось сперечались. Тут були Коська і Павлик, містер Ікс у своїй масці, ще четверо чи п'ятеро хлопців з селища та Асик. Вони кепкували з Асика, а той стояв червоний як рак і дивився в землю.

— Хлопці! — сказав я задихаючись. — Хлопці, ви нічого не знаєте?

Видно, я був такий схвильований, що всі відразу забули про свою розмову та з тривогою втупились у мене.

— Та говори вже, що трапилось? — занепокоївся Коська.

В мене мало з язика не зірвалось те, що я чув на подвір'ї, але своєчасно прикрив рота. Згадав, як старший лейтенант попереджав дідуся. Значить, це не просто так — це військова таємниця. А що таке військова таємниця — я добре знаю.

Але разом з тим я повинен був розповісти хлопцям про небезпеку. Бо інакше як же ми могли допомогти прикордонникам? І я зважився:

— Всі тут піонери?

— Всі. Тільки Павлик ще не піонер.

Павлика я знав добре, від нього в мене таємниць не було. Але от щодо містера Ікса, то я сумнівався. Дуже вже він несерйозна людина — то Робінзон, то містер Ікс. А ким і чим він завтра буде?

— Таємницю всі зберігати вмієте? — запитав я.

— Вміємо. А що?

— А те! Вам зараз дух перехопить, коли я скажу щось. Хлопці оточили мене тісним колом.

— Говори!

— Без клятви не скажу. Поклястись всі повинні. Містер Ікс презирливо хмикнув.

— Теж мені вигадки! Подумаєш, ще клястися, таємниця якась.

— А коли тут йдеться про шпигунів? — запитав я.

— Про шпигунів?

У всіх очі раптом полізли на лоба. Навіть містер Ікс механічно зняв з очей пов'язку.

— А ти не бре?

— От чесне піонерське — правда.

І всі поклялися зберігати таємницю. Навіть Асик поклявся. Тільки тут же й поскаржився:

— Вам добре. Ви залишаєтесь.

І тоді я пошепки переказав про зустріч старшого лейтенанта з дідусем на морі і про сьогоднішню розмову.

— Нічого дивного, — сказав Славик і знову вдягнув свою маску. — На кордоні живемо. А шпигуни завжди лізуть через кордон.

— А їх треба не пропустити, — сказав Коська. Містер Ікс свиснув:

— Теж мені сказав. Ясне діло — не пропустять. Прикордонники не проґавлять.

— А ми повинні їм допомогти, — рішуче сказав Павлик. Всі задумались. Тільки Асик захникав:

— Вам добре, а мені треба їхати.

— Ну то й їдь собі,— розсердився Коська, — А ми повинні допомогти прикордонникам.

— Правильно! — згодились усі хлопчики.

— Потрібна їм ваша допомога! — закопилив губу містер Ікс.

— А тоді чому ж старший лейтенант