Читати книгу - "Дзвін сонця, Олександр Петрович Казанцев"

— Припустимо. Отже, для того, щоб час спинився не лише в центрі Всесвіту, необхідно всім його речовинам, як променю світла, мчати з граничною швидкістю?

— Ти здібний учень. Угадав, що стоянню часу відповідає переміщення тіл у просторі саме з такою, назвемо її центральною, швидкістю. Тепер уяви собі годинник Всесвіту, на якому плин часу позначається не кутом повороту стрілки, а довжиною дуги, описаною її кінцем або будь-якою точкою на ній аж до осі обертання. Далі: кінець стрілки відмічає час для тіл, що перебувають у стані спокою, а переміщення точки від кінця стрілки до її центра обертання відбиває швидкість, якої набрало тіло. Дуги, описані точкою, з наближенням до осі обертання будуть коротшими. Отже, в центрі обертання дуга дорівнюватиме нулю — і час зупиниться. Тепер збагнув?

Сірано наморщив лоба і сказав:

— Виходить, якщо думкою перенестися на промінь світла, то він миттєво пошириться в будь-яке місце Всесвіту, оскільки час у нього стоїть?

— Отож. Для променя світла або тіла, яке досягло швидкості його поширення, час стоїть. А для інших тіл світу, залежно від швидкості, з якою вони рухаються, час плине, як і до того. Це тобі зрозуміло?

— Нібито…

— Оце і є відкриття таємниці мого “псевдобезсмертя”! Після пережитого нещастя на Землі, де я виявився неспроможним відвернути страту кращого серед людей, великого філософа Сократа, домігшись лише його посмертної реабілітації, я вирішив повернутися на Солярію. Летів туди зі швидкістю, близькою до світла, начеб абстрактно наближаючись до осі обертання годинникової стрілки Всесвіту. Отож і обігнав земні тисячоліття, які позначаються тією стрілкою. Коли ж на Солярії заспокоївся і глибоко усвідомив, що мій обов’язок — продовжувати виконання “Місії Розуму і Серця”, то знову повернувся на Землю. Для мене проминуло лише двадцять літ, рівно на стільки я і постарів. А на твоїй планеті збігло, як ти собі уявляєш, два тисячоліття. І замість Сократа я зустрів Сірано де Бержерака. Ти можеш тепер вважати мене своїм Демонієм, обом нам належить спільно продовжувати велику справу “Місії”, на службу якій я прагну поставити таємне товариство доброносців. Адже воно здатне протистояти державним і церковним війнам та антилюдській сваволі, хоча в майбутньому завше треба передбачати можливість недостойного використання таких товариств з абсолютно протилежною метою.[14] І все-таки нині треба діяти, бачачи незліченні нещастя наших братів на Землі.

— Ти вважаєш усіх людей своїми братами?

— Так само, як і тебе, — братами по крові. Мільйони літ тому перші солярії-колоністи прилетіли на цю планету.

— Де ж вони, ці носолобі?

— І на Солярії, друже, живе багато народів, які так само, як і земні, мають свої характерні риси обличчя. Різні раси в різні періоди досягали там вершин цивілізації.

— Куди ж зникла на Землі принесена цивілізація?

— Цивілізація — не лише сума знань, що передається поколіннями за допомогою навчання, книг, предметів культурного вжитку. Зрозуміло? Це ще й належно обладнані майстерні з умільцями, які можуть відтворювати такі предмети. Треба було знайти сировину в незвіданих надрах, навчитися її використовувати. А нащадки тих колоністів, опинившись серед багатющої земної природи, мусили боротися за існування, коли груба сила і спритність у боротьбі із звірами виявилися важливішими за книжкові знання культурних предків. На жаль, за перші тисячоліття солярії здичавіли, перетворившись на землян. Вони започаткували людський рід тоді, коли полювання, тобто вбивство живих тварин, стало основою існування.

— Чому ж із пам’яті людей вивітрилося все про нашу прабатьківщину?

— Не згоден з тобою. Згадай дитячі сни, відчуття польоту без будь-яких зусиль.

— І що з того?

— Це — відчуття ваших пращурів, які зазнавали втрати ваги, долаючи зоряні безодні.

— Отже, ти стверджуєш, що не бог сотворив на Землі людину, а вона прилетіла із зірок?

— Авжеж, бо немає на вашій планеті розумної істоти, яка самостійно розвивається, і немає в людини тут родичів. Земляни забули про справжніх своїх братів. Але на Солярії згадали тих, хто колись залишив нашу планету, аби заселити іншу, — через незбагненно тривалий період завдяки знахідкам істориків вдалося відродити пам’ять про соляріїв. Наше суспільство досягло тоді такого розвитку, що відправлення “Місії Розуму і Серця” на Землю стало нагальною потребою, хоча участь у ній, у зв’язку з міжзоряним перельотом, вимагала від місіонерів відмови од особистого щастя, від рідних і близьких, які не могли дочекатися їхнього повернення на Солярію. У вас це називали б подвигом. У нас — велінням серця.

— Мені — нічого, все що є — усім!

— У своєму сонеті ти вгадав наш заповіт, Тому я й звертаюся до тебе, сподіваючись на твою участь у “Місії”, якої так потребує людство.

— Готовий усім серцем повірити тобі, Тристане! Та, на жаль, навіть вражаюча історія здичавіння наших земних предків — ще не доказ достовірності твоїх слів. Здається, своєю сміливою вигадкою письменник Лоремітт зіштовхнув мене з живим Демонієм Сократа.

— Вигадкою? — обурився ритор. — Ви, люди, стверджуєте: все, чого самі не втямите, має духовну природу або взагалі не існує.

— Наші псевдомудреці справді інколи вважають: того, що їм незрозуміле, не може бути. Як вільнодумець, я виступаю проти їхніх догм. Але і в привидів я вимагаю доказів їхнього існування.

— Вері уелл! Дуже добре. Я їх маю… Чи влаштовує тебе, якщо я…

Тристан раптом змовк: хтось настирливо постукав у двері. Коли він одчинив їх, на поріг ступив стурбований д’Ашперон.

— Поспішайте! Гвардійці кардинала штурмують замок. Вимагають видати англійського шпигуна Лоремітта, який, за повідомленнями донощиків Рішельє, ввійшов сюди, та назад із гостями не повернувся.