Читати книгу - "Голубий Птах, названий син ірокезів, Ганна Юрген"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Старший почув це бурчання, і його шкіряні панчохи — легінги стали мокрі од страху. Зуби цокотіли. Він порачкував до дверей, щоб утекти геть, хоча надворі дощ лив як з відра. Молодший подумав, що той іде, щоб його зжерти, і у нього легінги теж промокли. Але коли старший відчинив двері, молодший при світлі надзвичайно яскравої блискавки одразу впізнав його.
«Ах, це ти?!» гукнув він. Другий не повірив своїм ушам. «Так ти не ведмідь?» закричав він полегшено. Обидва зраділи, що не пожерли один одного, проте їм довелося чекати три дні, поки не висохли легінги.
У чоловіків мало люльки не повипадали з рота, та й жінки ледве стримувалися від сміху, а Голубий Птах сміявся так, що аж кошик упав з колін і розсипалися зерна. Це викликало новий вибух сміху, який, відбившись од стін хати, поколивався трохи у вітах бука і потім полинув десь у темну ніч, звідки доносилися крики відлітаючих гусей.
Ці приємні мурашкові вечори можна порівняти хіба що з мисливськими вилазками — їх батько організовував щоосени, як тільки в повітрі з'являлося павутиння бабиного літа.
В останні роки вождь брав з собою старших хлопців, спочатку Козулю, потім Голубого Птаха. А цієї осені — обох разом. Малий Ведмідь збирався полювати аж на Буйволячий Куток на південному заході і заразом одвідати родичів на Прибережних Луках — Димного Дня і Круглу Хмару.
Косоокий Лис, довідавшись про це, протуркотав Малому Ведмедеві вуха. Хлопець теж хотів побувати на своїй старій батьківщині. Вождь згодився і не пошкодував. Лис виявився приємним супутником: вів в'ючних коней, на привалах приносив дрова для вогнища і старанно допомагав чистити шкури.
Голубий Птах втішався повільною, безтурботною мисливською вилазкою з її щоденними радощами. Все було як колись, під час першої мандрівки з Малією та батьком: всюди у прозорому повітрі літало бабине літо, зграї голубів іноді закривали небо, а ввечері тиху розмову перебивало ревіння канадського оленя.
Малий Ведмідь уникав далекого, хоч і зручного об'їзного шляху через побережжя озера Ері і вибрав стежку, якою користувалися купці. Вона вела повз верхнє коліно річки Оленяче Око, де лежало село Таскаравас. Звідти можна було без особливої спішності за два дні добратися до Прибережних Луків.
Околиці Таскараваса на фоні лісистої місцевості впадали в очі: річка Оленяче Око протікала тут по широких драговинах і болотистих луках, вкритих очеретом, де ондатри будували свої круглі житла.
— Чудно, як тут тихо, — здивувався Голубий Птах.
Взагалі життя індійського села було чути ще здалеку: гавкання собак, гуркіт барабана, гримотіння маїсових ступок, стукіт сокири, крики дітей. А тут, в Таскаравасі, тиша, навіть дим не в'ється над хатами.
Хлопець допитливо глянув на батька. Малий Ведмідь, Козуля та Косоокий Лис уже давним-давно звернули увагу на те, що тільки тепер здивувало його. Вони примружились, а Косоокий Лис до того ж ще й вухами ворушив, щоб вловити навіть найменший звук.
Голубий Птах хотів заговорити і розпитати, але Малий Ведмідь подав знак мовчати. Вождь залишив трьох хлопців з кіньми за чагарником, а сам пішов, скрадаючись, очеретом до затихлого села.
Хлопці бачили, як він зник між хатами, як знову з'явився і правою рукою швидко помахав над головою. «Мерщій до мене», означав цей рух.
Коні бігли риссю, а хлопці мчали поруч.
— В житлах чомусь немає нікого. Люди, видно, стрімголов утікали звідси. Нам не слід залишатися тут; проскочимо село і на узліссі розкинемо табір. Звідти зможемо спостерігати, що тут діятиметься.
Голубий Птах зрадів, коли хати залишилися позаду. Покинуте село навіяло смуток, викликало почуття небезпеки. Під першими ж деревами батько повів коней у підлісок і коротенькою вірьовкою спутав їм передні ноги.
— Можна запалити вогонь?
— Ні, сьогодні обійдемося холодним. У нас є ще смажене м'ясо. Але вам доведеться забратися в чагарник, щоб з боку села вас ніхто не побачив.
Трохи згодом на узліссі, здавалося, не було живої душі. Навіть найпильніше око не помітило б при самій землі між травою і чагарником ряд темних облич: вони зовсім зникали у мерехтливій тіні листя.
Вожакові ледве вдалося примусити схвильованих хлопців поїсти.
— Досить одного вартового. Ми одразу ж помітимо, якщо трапиться що-небудь.
Але нічого не сталося. Довгий ряд хат, ніби заколисаний безперервним стрекотом коників, дрімав під полуденним сонцем. Хвилювання Голубого Птаха пройшло, він стомивсь, і його голова похилилася в траву. Хлопець довгенько спостерігав, як золотавий жук видирався на стеблину і весь час падав. Потім повіки Голубого Птаха обважніли, і очі закрилися. Тільки ніжна музика пізнього літа — дзижчання мух, джмелів і комарів — звучала в його вухах.
Нараз гудіння стало голоснішим. У напівсні Голубий Птах прислухався, потім підвівся. Вдалині досип, чітко, хоч і приглушено лунав уривчастий і розмірений барабанний дроб. Це, мабуть, знову ті невидимі барабани, які він чув під час втечі. Тільки звуки літавр тоді то наростали, то затихали, а тепер вони потрясали повітря ритмічним гуркотом: рум-тум-тум, рум-тум-тум.
Ледве помітно затремтіли гілочки. То батько разом із супутниками просувався до краю чагарника. Отже, це не сон, бо й інші чують барабани. Звук долинав од узлісся, що синіло далеко за скошеними полями, за болотами. Гудіння, здавалось, весь час наближається. Над долиною здіймалася легенька хмарка куряви, але минуло ще чимало часу, поки спостерігачі помітили блиск зброї.
Із хмари пилу виринув загін солдатів. Через скошені ниви вони поспішали до села. Голубий Птах весь тремтів; ці шапки з бобрового хутра і довгі гамаші він уже бачив — тоді, під час нападу біля Соляного Струмка.
На чолі прикордонників ішли довгі ряди регулярних військ. Яскравочервоні мундири виблискували на сонці, посередині їхали верхи кілька офіцерів у барвистих шарфах. З'являлися
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Голубий Птах, названий син ірокезів, Ганна Юрген», після закриття браузера.