Читати книгу - "Загнуздані хмари (бібліотека пригод та наукової фантастики), Мария Михайловна Романовская"

Ролінський поправив нервовим рухом окуляри і зробив кілька кроків до вікна. Там, крізь запону дощу, просвічували яскраво-зелені плями ланів і крапки-будівлі. «Переможець» приземлявся.

— Я розрахував правильно: загибель ваших методів несе воскресіння моїх. А свої я вважав незрівнянно кращими. Тому треба було запобігти вашому найменшому успіху. Ви не повинні були пролити ані краплі дощу. І я свідомо наплутав вам зведення! А щоб на всякий випадок зняти з себе підозру, я населив прилади тими маленькими павучками.

А потім прийшли сумніви! О, які сумніви! Це коли я побачив, що всіх вас ні на мить не охоплює зневіра в правильності своїх методів. Рая кинула мені в очі докір, що помиляюсь я… І я, обернувшись на невидимку, пішов вночі досконало вивчати ваші прилади і тільки тоді зрозумів усю глибину їх конструкції… Тоді я випадково зробив вашу Дженні прозорою, бо вона підлізла під маску… Злякавшись за свій секрет, я видер її з рук Мака і заховав у себе.

Але коли ви почали працювати над хімічним впливом, я знову вам не повірив… Мені хотілося довести вам, що мій дощій впливає краще. І коли ви не дозволили мені його випробувати, я у вигляді невидимки зробив це без дозволу. Я вирішив, що мої бомби з дощієм прогримлять на весь світ!.. А вони виявилися нікчемними і… несподівано шкідливими. Ви доручили мені з'ясувати причину появи кулястої блискавки і стабілізації хмар над південним районом… Причиною були мої експерименти, мій дощій, який вибухнув у хмарах.

Це було дуже тяжко. Я відчув, що опинився в ролі справжнього шкідника… Я, який все життя боровся за радянський дощ, тепер все більше відкривав шляхи для посухи вже проти своєї волі. Мені було невимовно тяжко. І тут іще виявилось, що коли звичайне електричне світло потрапляє на площинки, просякнуті невидитом, там виникає якесь невідоме невидиме проміння. А ваша собачка, ганяючись за мною в електричці, коли я скидав з горища бомбу, відірвала кусок мого плаща!

Я розгубився зовсім. Я злякався, що цей невидимий кусок плаща, валяючись десь в електричці, зіпсує ваш прекрасний генератор. Адже це проміння робило ізоліт добрим провідником електрики! А під час дії генератора через зіпсовану ізоляцію вся станція могла б загинути!..

А чи легко знайти невидиму ганчірку? Я «усипив тоді Раю кількома порошками східного дурману. Проте ваша дітвора полювала на мене, вважаючи мене за шкідника. Мені заважало це мале білоголове дівча, коли я прибіг з віником, щоб, підмітаючи, натрапити на загублену річ. А ще перед тим я так розгубився, що сколов плащ шпиль-кою-павуком, бо Марго відірвала зав'язку; цього павука було дуже видно!..

— Грицько досліджував молекули вашого невидиту, які залишились на шпильці. Це надзвичайно цікава речовина, — сказав Горний.

Він підвівся, розправив плечі і повернувся до вікна.

Корабель приземлився на місце стоянки, вікно розчинилось, і дощова свіжість, запашне повітря мокрих ланів увірвалися в кімнату.

І раптом величезні букети квітів, цілий дощ квітів, мокрих і пахучих, посипався до ніг Горного, і радісні вигуки долинули крізь шум дощу. Це колгоспна молодь, мокра, радісна, прийшла вітати творців дощу.

Тільки по обіді другого дня почав ущухати дощ.

Розкішна райдуга різноколірним паском підперезала небо. Чудові доріжки всіх кольорів спектра прослались по небу… Це біле сонячне світло, проходячи крізь мільйони малесеньких прозорих призм — круглих водяних крапель, розкладалось на свої складові частини… Фіолетове, синє, блакитне, зелене, жовте, оранжеве і червоне проміння — вся кольорова гама милувала зір.

У парку радісним хором заспівали пташки. Вони теж відчували радість після чудового дощу. Вони співали про золоті зерна, якими тепер пишно наллються зелені колоски, про соковиті свіжі трави, про достиглі плоди на деревах.

Жвавий молодий чиж струсив з крилець дрібні крапельки і зухвало злетів на підвіконня «Переможця». Він зацікавлено заглянув у блакитні хороми і раптом завмер, здивовано схиливши голівку. Звідти лунала дивна музика.

Це грав на сонарі владар дощів — Борис Олександрович Горний. І чудовий інструмент, покірний вправним пальцям і прекрасному мужньому серцю, дзвенів піснею перемоги.

Сонячний промінь уже прослизнув у кімнату, бризнув усмішкою в рожеві уста Раї, яка, закохано дивлячись на Горного, слухала його музику…

О, як хороше жити, — говорили радісні звуки, — як хороше жити серед прекрасних людей і прекрасних машин. І битись з стихією у небесних просторах і перемагати її… І проливати над колгоспними ланами діамантові дощі!..

О, як хороше, як хороше жити і творити!..

Десь продзвенів дитячий сміх, то сміялися Мак і Галинка. Сміх вплівся в пісню музичною фразою і відбився в блискучих очах Горного…

— Можна?

Хтось несміливо прошепотів це слово і, тихо увійшовши до кабінету, сів біля Раї. Це був Ролінський. Голова його вже не була пов'язана рушником. Кроки були спокійні, обличчя гладенько поголене, а на костюмі не було жодної порошинки — одне слово, він теж був святковий.

— Ну, як мої нові ліки? Добре?.. — запитала в нього Рая.

— Дякую, дуже добре. Мені здається, ніби я скинув з плечей років десять! — прошепотів у відповідь професор. Він влаштувався зручніше і поринув у музику.

Пісня перейшла у марш, продзвеніла на весь корабель і замовкла.

— Борисе Олександровичу, вас запрошують сьогодні о восьмій годині на вечерю