Читати книгу - "Борислав сміється, Франко І. Я."

був бра­ти у ро­біт­ни­ків по чо­ти­ри цен­ти «ка­сієрно­го» від од­ної шах­ти, т[о] є[сть] від од­но­го 12-го­дин­но­го ро­бу­чо­го дня. То­та вість бу­ла не­мов зна­ком, за кот­рим шви­д­ко по со­бі слі­ду­ва­ло більше по­діб­них слу­чаїв. За кож­дою віст­кою о по­діб­нім слу­чаї рос­ло зав­зят­тя і від­ва­га ріп­ни­ків. Во­ни вже пря­мо в очі вся­ким ка­сієрам, над­зір­цям та конт­ро­ле­рам по­ча­ли нах­ва­ля­ти­ся, що не бу­дуть дов­ше тер­пі­ти над со­бою крив­ди. Страх по­чав па­да­ти на вся­кі п’явки людські. А ко­ли од­но­го дня про­нес­ла­ся по Бо­рис­ла­ві чут­ка, що ко­ли один над­зі­рець несп­ра­вед­ли­во за­ра­ху­вав якусь ви­со­ку ка­ру ріп­ни­ко­ві, а ка­сієр при вип­ла­ті хо­тів йо­му пот­ру­ти­ти то­ту ка­ру з плат­ні, то ріп­ни­ки під­ня­ли при ка­сі ве­ли­кий крик і га­мір, по­ча­ли жа­да­ти пе­ред се­бе над­зір­ця, що­би ви­тол­ку­вав­ся, за що́ се та­ку ка­ру на­ло­жив на їх то­ва­ри­ша. Над­зі­рець схо­вав­ся десь, ка­сієр жар­том, що­би їх поз­бу­ти­ся, ска­зав їм: «Ідіть і шу­кай­те йо­го, а як знай­де­те, то при­ве­діть йо­го сю­да за ву­хо!» Ріп­ни­ки з ог­лу­ша­ючим кри­ком ки­ну­ли­ся на всі бо­ки і по хви­лі най­шли над­зір­ця, по­ча­ли з ним шар­па­ти­ся і та­ки си­лою, справ­ді за ву­ха, при­тяг­ли йо­го до ка­сієра, ро­зу­міється, при­ве­ли по­тов­че­но­го, под­ря­па­но­го і з по­над­ри­ва­ни­ми ву­ха­ми. І хоть кількох ріп­ни­ків за те ареш­то­ва­но і за­пер­то в гро­мадськім ареш­ті, то пре­цінь між ріп­ни­ка­ми вість то­та на­ро­би­ла ве­ли­ко­го го­ло­су і шу­му, а на жи­дів ки­ну­ла чи­ма­лий пост­рах. Ріп­ни­ки то­го са­мо­го-та­ки ве­чо­ра ве­ли­чез­ною юр­бою, під про­во­дом бра­тів Ба­са­ра­бів, піш­ли до бо­рис­лавсько­го вій­та і вип­ро­си­ли у нього на во­лю всіх ареш­то­ва­них,- і ве­ли­чез­ний сміх ра­дос­ті пі­шов по­між ро­біт­ни­ка­ми. Піс­ні і пог­ро­зи за­гу­ли по ву­ли­цях Бо­рис­ла­ва, увільне­них опро­вад­жу­ва­ли від ши­н­ку до шин­ку і поїли, і по ти­ся­чу ра­зів до­пи­ту­ва­ли їх, як то во­ни про­ва­ди­ли над­зір­ця за ву­ха до ка­си.

Поки гу­ла п’яна ра­дість по ву­ли­цях Бо­рис­ла­ва, в убо­гій Ма­тієвій ха­ти­ні си­ді­ли поб­ра­ти­ми і ра­ди­ли­ся, що ді­яти. Всі го­ди­ли­ся на те, що те­пер по­ра, що тре­ба взя­ти­ся до ді­ла.

- Скликати збір! Скли­ка­ти збір! - го­во­ри­ли всі.

І ура­ди­ли, не ви­да­ючи сво­го поб­ра­тимст­ва, скли­ка­ти збір усіх ріп­ни­ків за Бо­рис­ла­вом на то­ло­ці. В не­ді­лю по хва­лі бо­жій ма­ли там усі зій­ти­ся на на­ра­ду.

Мов гро­мо­ва іск­ра, так про­нес­ло­ся на дру­гий день з уст до уст, від ями до ями, від ко­ша­ри до ко­ша­ри, від наф­тар­ні до наф­тар­ні не чу­ва­не до­сі сло­во:

- В не­ді­лю по хва­лі бо­жій! На то­ло­ку ко­ло Бо­рис­ла­ва! На­ра­да, на­ра­да, на­ра­да!

Ніхто не знав, що се бу­де за на­ра­да, над чим бу­дуть ра­ди­ти, хто скли­кає? Та й ніх­то й не пи­тав­ся о то. Але всі по­чу­ва­ли, що се бу­де ве­ли­ка хви­ля, що від неї мно­го бу­де за­ле­жа­ти,- і всі пок­ла­да­ли ве­ли­кі, хоч і не­яс­ні ожидання на то­ту хви­лю. На­ра­да! На­ра­да! На­ра­да! Се сло­во, мов ча­ри які, про­яс­ню­ва­ло вив’ялі збі­до­ва­ні ли­ця, крі­пи­ло мо­зо­лис­ті ру­ки, нап­рос­то­ву­ва­ло здав­на по­хи­ле­ні пле­чі.- На­ра­да! На­ша на­ра­да! - нес­ло­ся то го­лос­но, то ше­по­том по всіх за­кут­ках, і ти­ся­чі серць з не­терп­ляч­кою би­ли­ся, до­жи­да­ючи не­ді­лі і на­ра­ди.

З не­терп­ляч­кою ожи­да­ли її й на­ші поб­ра­ти­ми, а особ­ли­во Бе­недьо і Анд­русь Ба­са­раб.

 

 

 

Буря зби­ра­ла­ся над Бо­рис­ла­вом - не з не­ба до зем­лі, але з зем­лі про­ти не­ба.

На ши­ро­кім бо­лон­ню, на бо­рис­лавській і банській то­ло­ці, зби­ра­ли­ся гріз­ні хма­ри: се ріп­ни­ки схо­ди­ли­ся на ве­ли­ку ро­біт­ницьку ра­ду. Всі ці­ка­ві на но­ву, до­сі не чу­ва­ну по­яву; всі пов­ні на­дії і яко­гось таємно­го стра­ху; всі згід­ні в ро­з’я­рен­ні і не­на­вис­ті на своїх гно­би­те­лів. З га­мо­ром або ше­по­том, більши­ми або мен­ши­ми куп­ка­ми, з го­рішнього і до­лі­ш­нього кін­ця або із се­ре­ди­ни Бо­рис­ла­ва пли­ли-напли­ва­ли во­ни. Чор­ні за­роп­ле­ні ках­та­ни, лей­би­ки, сі­ря­ки та гу­ні, та­кі ж со­роч­ки, пе­ре­пе­ре­за­ні то ре­ме­ня­ми, то шнур­ка­ми, то ли­ком, блі­ді, по­жовк­лі та по­зе­ле­ні­лі ли­ця, по­шар­па­ні та за­роп­ле­ні шап­ки, ка­пе­лю­хи, жов­нярські «гольцми­ци», бой­ківські повс­тя­ні кри­са­ні та під­гірські со­лом’яни­ки - все те гус­тою, бруд­ною, сі­рою хма­рою вкри­ва­ло то­ло­ку, тов­пи­ло­ся, хви­лю­ва­ло, го­мо­ні­ло, мов при­бу­ва­юча по­вінь.

- Що ту дов­го ра­ди­ти? - го­мо­ні­ли в од­ній ку­пі.- Ту ра­да од­на: жи­ди світ зуй­ми­ли, жи­ди нам жи­ти не да­ють, жи­ди го­лод на­ве­ли на на­рід!

- Треба нам узя­ти­ся до­ку­пи, не під­да­ва­ти­ся жи­дам! - вик­ри­ку­ва­ли в дру­гій ку­пі.

- Добре вам ка­за­ти: не під­да­ва­ти­ся. А як го­лод при­тис­не, за­ріб­ку жид не дасть, то­ді й ви опус­ти­те хвіст і під­дас­те­ся су­хій вер­бі, не то жи­до­ві.

Голод - ве­ли­ке сло­во. Мов гріз­на змо­ра, сто­яв він у кож­до­го за пле­чи­ма, і на згад­ку про го­лод при­тих­ли го­лос­ні, смі­лі кри­ки.

- До ями кож­до­го, хто над на­ми збит­куєся! - го­мо­ні­ли в дру­гім кін­ці.

- Та що то з то­го,- уго­мо­ню­вав ста­рий Ста­сю­ра.- Раз, що хто вер­же дру­го­го до ями, той пі­де гни­ти до кри­мі­на­лу…

- Овва, ще хто знає, чи пі­де,- ска­зав су­мо­ви­то Ма­тій.- А от зло­дій Морт­ко верг мо­го Іван­чи­ка, ще й гро­ші є­го заб­рав, і до­ни­ні хо­дить по сві­ті та нас­мі­ваєся з хре­ще­них лю­дей!

- Е, то жид, то жид! - зак­ри­ча­ли де­які.- Жи­до­ві все ввій­де. А най би хре­ще­ний чо­ло­вік зро­бив щось по­діб­но­го,- ну-ну!

- А по-дру­ге,- го­во­рив да­лі Ста­сю­ра,- сто збит­куєся над на­ми, а ти­ся­ча об­ди­рає нас по пра­ву, так що й не мож­на ска­за­ти, що­би збит­ку­вав­ся; і чем­но, і лад­но з ва­ми: на́ то­бі, що то­бі на­ле­житься,- а пре­цінь при тім чує чо­ло­вік, що з него шкі­ру мі­хом друть. В тім на­ша бі­да!

- Правда, прав­да! - го­мо­ні­ли ріп­ни­ки.

- Та що то,- го­во­ри­ли дру­гі,- на то вже, ві­дай, не­ма ра­ди.

- Як то не­ма ра­ди,- ска­зав Ста­сю­ра,- на кож­ду сла­бість зіл­ля є, тре­ба тілько по­шу­ка­ти. А що ж, хі­ба ж би на на­ше го­ре не бу­ло лі­ку? Тре­ба по­шу­ка­ти. На то нас ни­ні, бо­гу дя­ку­ва­ти, зій­шла­ся тільки гро­ма­да, що­би о тім по­го­во­ри­ти. Ад­же ж знаєте: гро­ма­да - ве­ли­кий чо­ло­вік; де один своїм ро­зу­мом ні­чо­го не вис­та­чить, там гро­ма­да все-та­ки бор­ше ла­ду дій­де.

- Дав би то бог, що­би ми ни­ні до яко­го ла­ду дій­шли,- го­во­ри­ли ріп­ни­ки.- А час уже ве­ли­кий, бі­да до кос­ті дог­ри­зає!

Такі і по­діб­ні роз­мо­ви ве­ли­ся по всіх кін­цях і по всіх куп­ках. Поб­ра­ти­ми роз­ді­ли­ли­ся і під­го­то­ву­ва­ли всю­ду на­род до своїх ду­мок, до­да­ва­ли їм ві­ри в мож­ність по­ліп­шен­ня і поп­ра­ви їх нуж­ден­но­го жит­тя, зміц­ню­ва­ли їх на­дію на гро­мадський ро­зум