Читати книгу - "Як правильно з'їхати з глузду, або посібник з божевілля, Сергій Інший"

— А про замовника ти щось дізнався?

— Так, його звати Коломієць Назар, недавно виграв в лотерею декілька мільйонів, а так, якщо забрати гроші, пацан пацаном, нічого серйозного.

— А як він на нас вийшов?

— Як-як? Якщо в тебе є гроші і бажання, знайдеш кого завгодно.

Вероніка сиділа за кріслом в страху що її викриють, ці люди найманні вбивці яких наняв Назар, для того щоб вони вбили Тимофія, але навіщо йому вбивати його, вона пам’ятає що Назар не дуже його любив, але ж не настільки щоб замовити його смерть. Їй раптом захотілося поглянути на обличчя цих людей, ледве-ледве вона почала виглядувати із за крісла, і не встигла вона побачити обличчя бодай когось як вони закричала, вхопили її за руки та почали щось із неї робити, якісь дивні звуки лунали від них не схожі на слова, вона нічого не розуміла і не розуміла що з нею відбувається, як раптом хтось закричав «Обережно!».

Вероніка стоїть посеред перехрестя і бачить як в одній машині водій з пасажиром намагаються її угамувати, але вона пручається як тільки може, хоч і безрезультатно. Вона обертається в інший бік і бачить як вона їде в іншій машині на зустріч першій. Вона розуміє що зараз відбудеться, тому що вона вже це бачила в іншому сні, вона просто спостерігає за тим як машина з найманими вбивцями врізається в іншу машину. Вероніка вилітає через лобове скло, вона була непристебнута. Наймані вбивці обережніші, і були пристебнуті, тому вони майже не постраждала, вони виходять з машини, підходять до Вероніки.

— Вона ще жива?

— Думаю ні.

— Тут є камери?

— Ні, немає.

— А відеореєстратор в неї є?

— Немає.

— Розбий на всякий випадок її телефон, але не залиш слідів.

— Він вже розбитий, все ок.

— От і добре, заводь машину, поїхали звідси швиденько поки нас ніхто не спалив.

— Залишимо її тут?

— А що ти пропонуєш? Викликати швидку?

— А якщо вона щось пам’ятає?

— Вона вилетіла через лобове скло, буде добре якщо вона своє ім’я пам’ятатиме.

— Думаєш?

— Не думай! Залазь в машину, викинемо її в річку за містом та й по всьому.

Вони сіли в машину, спробували завести її, не вдалося, спробували ще раз, нічого не вийшло, спробували ще раз, пощастило, їхня машина була ще на ходу.

Вероніка стояла на перехресті споглядаючи свій труп, раптом їй захотілося перевірити чи вона жива.

— Вероніко! Прокидайся.

— Що, що, я знову кричала?

— Ні, вже просто пора вставати, шоста ранку. — він зупинився на пить перетравлюючи її слова і запитав. — А що, тобі знову снились кошмари?

— Так, але цього разу все було якось по іншому.

— В сенсі по іншому?

— Ну, було не так страшно.

— А що там було?

— Я їхала в машині з найманими вбивцями яких Назар найняв для Тимофія, і вони врізаються в мою машину, я вилітаю через лобове скло і помираю.

— А до чого тут Назар?

— Ну, я слухала як ці хлопці говорили між собою, і вони сказали що їх наняв Назар.

— Чекай-чекай, я не зрозумів, ти їхала в їхній машині чи в своїй їм на зустріч?

— Я була всюди, я була одночасно в їх машині і була в своїй машині, а перед тим як дві машини врізались одна в одну, я опинилась на перехресті і бачила себе в одній машині і в іншій, і бачила як я помираю.

— Сонечко. — стурбованим голосом говорив В’ячеслав. — тобі треба піти до психолога.

— Ми вже про це говорили!

— Слухай мене, Вероніко, коли тобі сняться жахіття, це одне, але коли ти бачиш в снах сама себе, то це вже дуже погано.

— Чому?

— Бо це свідчить про якісь порушення?

Вероніці стало страшно, В’ячеслава налякав її і вона почала задумуватись чи і справді вона не зійшла з розуму.

— Що мені робити? — зі сльозами на очах поважлива вона.

— Не плач, люба, нічого тут такого страшного немає, я ж не психолог, я не знаю чого тобі це все сниться, просто сходи до лікаря, я тебе прошу, це ж все одно все анонімно, я тебе запишу на прийом і завезу, будь вдома, я сам завезу Маргариту до школи, і привезу її до дому.

— А робота?

— Як собі хочеш, я б казав тобі не йти, в тебе ж там є ця Ольга, вона справиться сама, вчора ж справилась.

— Гаразд. — витираючи сльози відповіла Вероніка, їй було страшно не через те що їй сняться ці жахіття, її лякало те що може їй сказати психолог, вона боялась що її визнають психічно хворою, а в неї ж є донька, як їй потім жити.

Відправивши чоловіка з донькою, Вероніка не знала куди їй подітися, кожна хвилина тягнулась мов вічність, ще й перспектива стати божевільної не давала їй спокою, тож вона вирішила таки поїхати на роботу «що поганого може трапиться?» думала вона собі, адже їй потрібно було хоч якось відволіктись. В офісі ніхто і не помітив її вчорашньої відсутності, вона трохи запізнилась тож застала Ольгу в своєму кабінеті, вони привітались і її старший менеджер звільнила кабінет для своєї начальниці.

Робота таки допомогла їй відволіктись, в офісі все горіло від великої кількості замовлень, і Вероніка вникала в кожне замовлення з головою даючи поради то тим то іншим, чи не вперше за довгий час її робота знову почала приносити їй задоволення, вона навіть не хотіла їхати звідси перед обідом до дому, спочатку вона хотіла залишитись, адже В’ячеслав забере доньку зі школи і вона може спокійно працювати далі, але потім вона згадала що обіцяла йому піти до психолога, їй дуже не хотілося цього робити, адже зараз, коли минуло вже пів дня плідної праці і вона почувала себе добре і не думала ні про що погане, їй здавалося що вона повністю здорова, але її чоловік, який ледве не щогодини телефонував їй аби дізнатись про її самопочуття переконав її таки сходити до психолога, тож вона як і завжди залишила офіс на Ольгу.

Приїхавши до дому вона дізналась що В’ячеслав завіз Маргариту до бабусі.

— Я подумав, що варто буде мені тебе завезти, Маргариту не варто було б брати з собою, тож я завіз її до Марії.

— А ти зі мною підеш до психолога?

— Так, звісно, ну я не піду прямо до лікаря з тобою, я десь там тебе чекатиму.

— Гаразд.

Їхали вони мовчки, Вероніка думала про своє, будувала в голові майбутні