Читати книгу - "Експрес до Ґаліції, Богдан Вікторович Коломійчук"

Комісар змовчав. Про Самковського він був кращої думки, ніж директор, проте вирішив не перечити. Шехтель не любив такого й зривався тоді на істерику. 

— Ось усі документи, пов’язані з убивствами поліціянтів, — ​продовжив директор, підсуваючи йому зв’язану папку, — ​але тільки для ознайомлення. 

— Що ви маєте на увазі? — ​не зрозумів Вістович. 

Йому здавалося, що, вийшовши з кабінету, він одразу мав би розпочати пошуки вбивці. 

— Те, що сказав, комісаре. Наразі вивчіть матеріали. Справу я вам не доручаю! 

— Так, пане директоре, — ​Вістович взяв папку й підвівся з місця. 

— Сядьте, — ​махнув йому Шехтель і одразу ж приклав долоню до чола. Схоже, окрім нежитю, його мучив ще біль у голові. 

— Маю для вас ще одну новину, — ​продовжив Шехтель. — ​Ополудні до Лемберга прибуває міністр поліції Фердинанд фон Шпрегорф. А вже о п’ятій гоститиму його у своєму маєтку в Зимній Воді. Вам також бути обов’язково, Вістовичу. 

Комісар мусив прикусити губу, щоб стримати усмішку. Це ж той самий міністр-казанова із рукопису, що йому читала в поїзді Маґда! На щастя, Шехтель у цей момент дивився кудись у вікно свого кабінету, тому не помітив такої реакції. 

— Ви чули, комісаре? — ​перепитав директор за мить. 

Він глянув на підлеглого, але той вже встиг посерйознішати. 

— Так є, пане директоре. 

— Підіть додому, скажімо, о третій і приготуйтеся як слід. Маю на увазі, вдягніться святково, як належить. У мене мусите бути за чверть до п’ятої. А доти вивчайте цю бісову справу… 

Шехтель знаком показав, що розмову закінчено й підлеглий може собі йти. 

Опинившись у своєму кабінеті, Вістович полегшено зітхнув і, перш ніж узятися до матеріалів, дістав з кишені пачку «Muratti», куплених неподалік дому Бейли, й з насолодою закурив. Це була перша цигарка на сьогодні. Кілька хвилин, перш ніж зануритися у свій звичний кривавий вир, сповнений зла й насильства, він дозволив собі позгадувати ніч і ранок. Десь над шлунком запекло від туги за Бейлою. Та щойно цигарка закінчилася, зі спогадами також довелося прощатися. Вістович запалив наступну, але радше за звичкою, бо звик думати, вдихаючи й видихаючи дим. 

Потім довелося таки заглибитись у справу. Серед усього він бачив кілька рапортів Самковського, які той написав після сутички в «Тлустій рибі», фото загиблих поліціянтів і звіти доктора Фельнера. Жертви вмирали миттєво, напад був несподіваним і застав кожного зненацька… Нападник був високого зросту і фізично дужий. 

«Що ж, Самковський має рацію, убивця — ​без сумніву, Берл Брюкнер, — ​подумав Вістович. — ​Утік з етапу і тепер мститься львівській поліції. А понад усе йому хочеться дістатись нарешті до мене. До того, хто колись його впіймав. І якщо справді Карел Грумм зі Страсбурга вирушив сюди, то разом вони здатні влаштувати тут пекло…» 

Одне, щоправда, видавалося Вістовичу дивним: на тілі жодного вбитого поліціянта не було інших насильницьких слідів, окрім ран від ножа. Фельнер стверджував, що убивця нападав несподівано, але Брюкнер був, як пам’ятав комісар, доволі громіздким. Підкрастися непомітно такому важко, залякати поліціянта при зброї не вдалося би навіть йому. Брюкнер мав би спочатку подолати опір своїх жертв. Схопити, вдарити, збити з ніг… Але жоден з убитих не мав на собі свіжих синців. Не йшли ж вони покірно до нього, наче вівці на забій. Знаний своєю хоробрістю віцекапрал Шварц, бувалий і перевірений не однією облавою фельдфебель Цайс, молодий енергійний постерунковий Вільха… Жоден з них не дав би себе заколоти просто так. 

З такими роздумами комісар невдовзі вийшов зі свого кабінету й попрямував на Вірменську. Там швидко переодягнувся у святковий гарнітур, одягнув пальто й чорний мелонік. Ще за пів години Вістович прямував у фіакрі до Зимної Води. 

Це було передмістя Львова, що називалося часто й на німецький манер — ​Kaltwasser. Свого часу сюди заселилися німецькі колоністи, запрошені австрійською владою, й донедавна переважали серед тутешнього населення. Нічого дивного, що для австріяка Шехтеля тут існувало цілком комфортне мовне середовище. Хоч зрештою і посеред Львова порозумітися німецькою було нескладно. Багато містян знали німецьку, більшість розуміли й навіть могли сяк-так відповісти. 

Шехтель мав у Зимній Воді гарну двоповерхову садибу з велетенським садом і літніми будиночками. Пора їхня ще не надійшла, але для гостей, з огляду на теплу погоду, частунок все ж приготували просто неба. Тим більше абрикоси вже зацвіли, а на клумбах давно з’явилися тендітні первоцвіти. 

Міністр вже прибув. Більшість запрошених на цей прийом гостей також: віденський намісник, директор Львівської залізниці, декотрі крупні тутешні землевласники та провіденські депутати Галицького сейму. 

У дерев’яній альтанці посеред саду розмістився струнний квартет. Двоє скрипалів, віолончеліст та альтист виконували Гайдна, вочевидь, на догоду віденському гостеві. Навпроти них було розставлено п’ять столиків із шахами, і запрошений славетний гросмейстер Ян Флібель давав сеанс одночасної гри. 

Гостей, що прибували, зустрічав кельнер, пропонуючи їм келих шампана або вина на вибір. Вістович вибрав вино. 

Невдовзі винесли гарячі наїдки: печену свинину, курчат у декількох різних соусах, шніцелі, крученики, м’ясні кнедлі, а до них декілька пляшок «Baczewski Antique» та трохи дешевшої «Англійської гіркої». Пані могли скуштувати львівських лікерів: бананових, вишневих чи персикових. Якщо ж ці трунки не смакували, то кожен охочий міг випити підігрітого вина чи пуншу з велетенських казанів, під якими палахкотіли гасові грілки, аби ці ароматні рідини не охололи. 

Посеред саду стояло також кілька камінів, у яких садівники збиралися запалити дрова. Попри теплі дні, вечори ще були холодними. А теплих ковдр і алкоголю не вистачало, щоб зігрітися. 

Вістович подивився у бік поважного гостя, намагаючись не думати одночасно про той рукопис, що досі лежав у його дорожній валізі. «Розпусний міністр» був чоловіком близько шістдесяти. Був середнього зросту, мав кайзерівські сиві вуса, рівний ніс і проникливий погляд. Ліву руку тримав за спиною, мов фехтувальник, праву перед собою. Між пальців затискав сигару, яку час від часу плавно підносив до рота. Так само плавно потім опускав. Іноді просив у когось підкурити її, наче своїх сірників не мав або просто не хотів добувати руку з-за спини. 

Коли винесли портвейн і солодку випічку, Шехтель спіймав комісара за лікоть. 

— Міністр хоче з вами поговорити, Вістовичу, — ​упівголоса, проте гаряче сказав директор. 

При цьому він зміряв підлеглого уважним поглядом. Здавалося, хотів переконатися, що підлеглий має підходящий вигляд і не встиг набратися. 

— Зі мною? — ​здивувався комісар. — ​Ви не плутаєте? 

— Ні, чорт забирай, я не плутаю, — ​сердито відповів Шехтель. — ​Я, по-вашому, не розумію німецької? Фон Шпрегорф мені говорив, що матиме до вас розмову. Саме тому я наказав вам тут бути. Ходімо, я вас проведу до нього. 

Чоловіки