Читати книгу - "Чорний хліб"

Конак підбіг до Лилєкей, з усіх сил розмахуючи куцим хвостом. Жінка зраділа й задумалася, чи не взяти соба­ку з собою, та вирішила, що це зайве — ще почне гавкати або побіжить за здобиччю, вона ж там має бути, у спеціаль­ному місці, де п’яні чоловіки удають із себе мисливців? Нічого, зробить справу, Андрій лишиться господарем маєт­ку, й вона тут сидітиме стільки, скільки захоче. Гладитиме собаку, розмовлятиме з Анжелікою. Житиме.

Перемкнувшись із засудження Гюлі, Анжеліка повернулася до своєї попередньої тези — молоді не встигли вчора перевірити всі канави, а вона боялася, що наступна пожежа випалить всю пшеницю. Лилєкей запропонувала допомогу — сказала, що давно хотіла якось пройтися, от заодно й перевірить, чи глибоко перекопані межі полів.

Анжеліка зраділа цьому — Світлану з Андрієм вона збирала в Миколаїв, де вони мали подати заяву й зустрітися з кореспондентом, що приходив на похорон. А тут ще й друга проблема вирішується. Карлиця за звичкою підскочила на лавці, чмокнула Гюлю у щоку від радощів і наказала йти до Олесі, бо та обіцяла заварити усім чаю, та, мабуть, «чеше сраку й сильно цим зайнята».

От там ріка задуму Лилєкей і склалася остаточно — Анд­ріївна, добра душа, розповіла, що шукане урочище розташоване далі біля річки, що оточує його з двох боків, а вода там така швидка, що звірі не можуть втекти. І ще важлива деталь — там був ліс, у якому Лилєкей могла спокійно пересуватися, не боячись бути поміченою. І знову все склалося — такий уже прекрасний ранок був, що в усіх людей все виходило.

Лилєкей взяла велику тацю, уставила її чашками й поперла до лавки, де для таких цілей завжди стояв широкий табурет, на який було зручно ставити попільничку й чашку. Світлана якраз наганяла Андрію за помилки у заяві, вона постійно це робила — на думку завгоспки, це свідчило про симпатію до хлопця, який у такій ролі ставав для дівчини своїм.

— Так, а шо мені дєлать? — спантеличено спитав Анд­рій, жуючи олівець.

— Козє придєлать, — прокоментувала це карлиця, а Світлана виправила:

— Не дєлать — а робити!

Обидві задоволено переглянулися, і Лилєкей стало якось тепліше — може, й справді вони знайшли Андрію наречену й тепер направлятимуть молодих, оминаючи гострі камені їхньої спільної річки?

А якщо в них діти підуть? Ця солодка мрія вистрелила в саме серце Лилєкей, наче стріла з дідового лука. Уявна картина, у якій настає зима, а вони чіпляють Конака до санчат, саджають туди маленького хлопчика й наказують собаці провезти того швидко, але обережно, а потім удвох з Анжелікою дивляться на це… Ух, було так приємно навіть трохи про це помріяти.

Лилєкей зусиллям волі відігнала від очей цю картину й повернулася до справи — спитала в Анжеліки, де лежить паперова карта, нехай накреслить на тій усі поля. Карлиця сходила до великої хати, повернулася й зробила все як треба. Якщо Леся не збрехала, їй треба потрапити у верхній лівий кут мапи, там річка робила поворот і якраз оминала такий собі півострів.

Молоді тим часом з’ясовували деталі справи: Світлана наголошувала, що міліція має повернути пістолет, і питала, чи підписував хтось їм акт про вилучення зброї. Ні, ніхто не підписував. Тому журналістка сіла щось нотувати, а Андрій почав пити чай та обпікся — малий любив ледь теплий.

— Гаряче? — з готовністю обізвалася Анжеліка й підморгнула Світлані. — Студи, дураче! Під носом вітер є?

— Ну, я тоді пішла, — підвелася Лилєкей і поклала в кишеню пакет, у який відсипала собі тютюну в дорогу.

— Ти ба, пакован який зібрала, тобі ж там не до ве­чора ходити, — помітила це всюдисуща Анжеліка, але швидко перемкнулася на інструктаж молодих, яким наказувала знайти найбільшого начальника й погрожувати йому Києвом.

— Я пішла, — повторила Лилєкей і рушила до городу.

— Піди-піди. Може, ще по полях, подивись, чи немає там чужих, бо цим молодятам не до наших справ, їм лише б без нас десь… ет саме, — крикнула їй услід Анжеліка й засміялася, вкрай збентеживши Андрія зі Світланою.

Поспіхом, поки їй не наказали повернутися, вона дійшла до хвіртки, надибала в кущах важкий чохол, повісила його на плече й вийшла до полів. Усе знову було як колись — вона йде зі зброєю, йде далеко, йде допомагати своїм вижити у світі, де немає полярних вовків, але є люди, які дещо гірші за них.

Найпростіше було рухатися стежкою, що йшла вздовж берега — так вона і річку не загубить, і в низині не блукатиме. Вибравшись на крайній пагорб, Лилєкей ще раз роздивилася карту й повернула ліворуч. Вона не знала, який у цієї мапи крок, та якщо правильно зрозуміла, йти їй кілька годин.

Ноги зовсім не ті, що були раніше, проте на таку відстань її має вистачити. Час від часу зупинялася, пила воду з пляшки, дивилася навколо й думала про свою справу. І що далі, то менш їй подобалася ідея, яку вона поцупила в давньої сусідки по звіриному купе.

По-перше, їй треба буде відокремити одного з них — Ігоря чи Сергія. Краще б останнього — буде йому і «замаж їбало», і баня теж буде. По-друге, їй буде потрібна гвинтівка другого, щоби зімітувати випадковий постріл — кулі в усіх різні, це вона знала з дитинства.

І автомат, який не стріляє чергами, їй стане в пригоді лише у тому разі, коли треба буде всіх їх покласти й тікати. А цього б дуже не хотілося — кидати все тут і пробиратися потягами додому? Тільки не зараз. Вона мала при собі паспорт, але моторошно ставало від самої думки про вокзали, потяги й автобуси. Дивно, а раніше ніби подобалося…

По-третє, вони можуть полювати з собаками. Що тоді робити? Стріляти собак не можна — кулі знайдуть. Різати? Труїти? Куди тоді ховати тіла? Сподіватися, що про собак забудуть? І що далі, то більше тих клятих питань з’являлося. Лилєкей уже від них втомилася — ні, вона все ж таки помилилася, все було не так, як раніше, коли на плечі висіла своя зброя й десь чекав звір, який просто вмирав, отримавши свою кулю, — без дурних розслідувань, рукавиць і спроб чужого самогубства.

Вона зупинилася, затрясла головою й скерувала себе думати про інше — наприклад, про те, як вона удаватиме, що один з них (нехай це буде міліціонер, так приємніше) застрелився. З дитинства вона чула історії про те, як хтось стрілявся в тундрі — якщо в нього не було пістолета, тоді той зазвичай роззувався й натискав на гачок рушниці пальцем ноги.

Та тоді гвинтівки були довгі, тепер він може дістати й рукою. Хто з них вищий? Знову Сергій — молодець, довгі руки, підходиш. Отже, треба буде підібратися до нього, наприклад, сплячого й вистрелити вже з його гвинтівки у підборіддя, а потім всадити тіло біля стіни й неодмінно поміряти, чи дістає він пальцем до гачка. А якщо куля піде навиліт? А вона піде… А якщо хтось почує постріл?

А другий? Його десь у лісі зняти пострілом у живіт з тієї ж самої гвинтівки? І сподіватися, що нікого не буде поруч? Щось все це не складалося — те, що вночі здавалося простим, зранку ставало хитким і розпадалося на купу запитань, яких було що зірок на небі…

З усього виходило, що доведеться їй