Читати книгу - "Клуб «Мефісто», Тесс Геррітсен"

Дівчина засміялася, відчинила холодильник.

— Авжеж, треба воно мені — за лікаря заміж.

— Оцим ти мені серце краєш.

— Маю на увазі, мені потрібен хлопець, який вечерятиме вдома. — Вона потягла каталку, витягла її з холодильника. — Покласти на стіл?

— Каталка годиться. Різати не будемо.

— Я перевірю, чи точно ту дістала.

Ліндсі глянула на бирку, тоді взялася за застібку. Без вагань, без гидливості розстібнула мішок, відкриваючи мертве обличчя.

— Так, вона, — сказала й випросталася, махнувши білявим волоссям. Її квітуче й рожеве юне обличчя різко контрастувало з позбавленим життя лицем та висохлими очима, що дивилися з отвору в мішку.

— Тут ми вже самі, Ліндсі, — мовив Кіббі.

Дівчина помахала на прощання.

— Не забудьте зачинити двері, — жваво сказала й вийшла, лишивши по собі недоречний шлейф парфумів.

Мора вдягнула латексні рукавички з коробки на столі. Тоді підійшла до каталки й розстібнула мішок до кінця. Поки пластик розходився, усі мовчали: те, що лежало на каталці, приголомшувало.

За температури 4 градуси за Цельсієм ріст бактерій зупиняється, розклад гальмується. Попри те що минуло принаймні два тижні, холод покинутого будинку зберіг м’які тканини тіла, тож не було потреби в ментоловій мазі, яка маскує нестерпні запахи. Різке світло лилося на значно жаскіші речі, ніж просте гниття. Горло було розкрите одним глибоким ударом, що перерізав трахею й доходив аж до хребта. Але увагу судмед­експертки привернув не смертельний удар леза; натомість вона витріщилася на оголений тулуб. На численні хрести, вирізані на грудях та животі. Священні символи, вирізані в пергаменті людської шкіри. У різьбленні запеклася кров, і цівки, що стікали від неглибоких порізів, висохли на боках лініями цегляно-червоного кольору.

Її погляд упав на праву руку трупа. Вона побачила кільце синців, що браслетом жорстокості позначало зап’ясток. Підвела очі й зустрілася поглядом з Ріццолі. Гнів, що висів поміж жінками, було на мить забуто, знищено видінням останніх хвилин Сари Пармлі.

— Це було зроблено, поки вона була ще жива, — сказала Мора.

— Стільки порізів… — Джейн зглитнула. — На це могли піти години.

Заговорив Кіббі:

— Коли ми знайшли її, на вцілілому зап’ястку та обох щиколотках були нейлонові мотузки. Вузли були прибиті до підлоги, щоб вона не могла поворухнутися.

— З Лорі-Енн Такер він такого не робив, — завважила Мора.

— Це бостонська жертва?

— Її розчленували, але не катували.

Докторка Айлс обійшла жертву, стала зліва й подивилася на куксу руки. Пошкоджена шкіра висохла, потемнішала до брунатного кольору, м’які тканини зібгалися, оголивши розрізану кістку.

— Можливо, він чогось хотів від цієї жінки, — припустила Джейн. — Можливо, мав причини її катувати.

— Як на допиті? — перепитав Кіббі.

— Чи як покарання, — сказала Мора, зосереджуючись на обличчі жертви.

Вона думала про слова, видряпані на її дверях. На стіні спальні Лорі-Енн. «На мені гріх».

«То це розплата?»

— Це не просто порізи, — мовила Джейн. — Це хрести. Релігійні символи.

— Він і на стінах їх намалював, — додав Кіббі.

Мора подивилася на нього.

— Щось іще на стінах було? Інші символи?

— Так. Чимало всілякої дивини. Я вам скажу, моторошно було навіть просто заходити в той будинок. Джо Джуревич вам покаже, як поїдете туди. — Він подивився на тіло. — Тут більше нема на що дивитися. Цього досить, щоб зрозуміти, що ми маємо справу з дуже хворим.

Мора застібнула мішок з тілом, закриваючи запалі очі, рогівки, затуманені смертю. Не вона виконуватиме аутопсію, але скальпель та зонд були їй не потрібні, щоб сказати, як загинула жертва: відповідь була вирізьблена на тілі жінки.

Вони закотили каталку з тілом у холодильник і познімали рукавички. Миючи руки, Кіббі мовив:

— Коли я десять років тому переїхав до округу Шенанго, мені ці місця здавалися раєм. Свіже повітря, прекрасні пагорби. Усі з тобою вітаються, пригощають пирогами, як приїдеш на виклик. — Він зітхнув, закрутив кран. — Від цього не втечеш, еге ж? Велике місто чи мале містечко, чоловіки однаково стріляють у дружин, дітлахи лупцюють одне одного й хапають що завгодно. Та я ніколи не думав, що побачу якесь таке божевілля.

Він висмикнув з тримача паперовий рушник, витер руки.

— Точно не в селищі на зразок П’юриті. Зрозумієте, про що я, як приїдете туди.

— Далеко звідси?

— Години півтори, може, дві. Залежно від того, чи готові ви ризикувати, ганяючи по сільських дорогах.

— Тоді нам краще вже рушати, — вирішила Джейн, — якщо хочемо знайти там мотель.

— Мотель? — засміявся Кіббі. — Я на вашому місці зупинився б у Норвічі. У П’юриті ви мало що знайдете.

— Воно аж настільки мале?

Чоловік кинув рушник у сміття.

— Аж настільки.

27

Стіни в мотелі були тонкі, наче паперові. Лежачи в ліжку, Мора чула, як Джейн говорила по телефону в сусідній кімнаті. «Як же приємно це має бути, — подумала жінка. — Зателефонувати чоловікові, посміятися разом. Поцілуватися, обійнятися на очах у людей, не роззираючись, не шукаючи в натовпі тих, хто може тебе знати й засудити». Її власна розмова з Деніелом була коротка й потайна. Було чути інші голоси, хтось у кімнаті слухав його, тому він і був таким стриманим. І тепер завжди буде так? Приватне життя відірване від публічного і вони ніколи не перетнуться? Ось справжня кара за гріх — не пекельне полум’я, не прокляття, а розбите серце.

Джейн у сусідній кімнаті закінчила розмову. За мить увімкнувся телевізор, і Мора почула, як у душі побігла вода. Їх розділяла лише стіна, але межа між ними була значнішою за дерево й тиньк. Після Бінгемтона вони заледве словом перекинулися, і тепер звук її телевізора дратував дедалі більше. Мора накрила голову подушкою, ховаючись від гамору, але шепіт сумнівів не замовкав. Навіть коли в сусідній кімнаті нарешті стало тихо, вона лежала без сну, рахуючи хвилини, а тоді й години.

Ще не було сьомої ранку, коли докторка Айлс нарешті вибралася з ліжка, виснажена неспокійною ніччю, й визирнула у вікно. Небо мало клаустрофобний сірий колір. За ніч випав сніг, і автівки на стоянці були закутані білим. Їй хотілося додому. До дідька вилупка, який обписав їй двері, — вона прагнула затишку свого ліжка, своєї кухні. Але попереду був довгий день — ще один день обуреного мовчання й несхвальних кпинів Ріццолі. «Стисни зуби й переживи його».

Для готовності зустріти новий день знадобилося дві чашки кави. Підкріпившись черствою слойкою з сиром — слава континентальному сніданку мотелю, — Мора понесла свою сумку до стоянки, де Джейн уже заводила двигун.

— Джуревич зустріне нас у будинку, — сказала вона.

— Знаєте, як його знайти?

— Він пояснив. — Детектив глянула на Мору й звела брови. — Ого. Паскудний у вас вигляд.

— Погано спала.

— Матраци в них не дуже, еге ж?

— І це теж.

Мора кинула сумку на заднє сидіння й зачинила двері. Вони трохи посиділи мовчки. Гаряче повітря обдувало коліна.

— Ви на мене досі зла, — завважила Джейн.

— Щось не хочеться зараз теревенити.

— Я просто намагаюся бути вам подругою, ясно? А коли я бачу, що життя мого друга летить шкереберть, то