Читати книгу - "Клуб «Мефісто», Тесс Геррітсен"

— Я вас почула. — Докторка Айлс клацнула ременем. — Можемо вже їхати?

Вони виїхали з містечка Норвіч і рушили на північний захід слизькими від свіжого снігу дорогами. Темні хмари загрожували новим снігопадом, і краєвид, що відкривався Морі з вікна, зливався в сірі смуги. Сніданок лежав у животі кулькою цементу, і вона відкинулася на спинку сидіння, заплющивши очі, щоб не нудило.

Прокинулася начебто за кілька секунд, але побачила, що вони вже продираються нечищеною дорогою, збиваючи шинами сніг. Обабіч дороги на них тиснули густі ліси, і хмари стали ще темніші, ніж були, коли Мора заснула.

— Далеко до П’юриті? — запитала вона.

— Селище ми вже проїхали, але ви нічого не пропустили.

— Це точно та дорога?

— Усе за вказівками.

— Джейн, ми тут застрягнемо.

— У мене повний привод, гаразд? І завжди можна викликати тягач.

Мора дістала мобільний.

— Успіхів, сигналу немає.

— Ось, це має бути поворот, — мовила Ріццолі, показуючи на табличку агенції нерухомості, наполовину засипану снігом. — Будинок продається, пам’ятаєте?

Вона дала газу, «субару» занесло, а тоді колеса знайшли точку опори й вони рвонули на дорогу, яка почала підніматися вгору. Дерева розступилися, відкриваючи будинок на пагорбі.

Джейн заїхала на під’їзну доріжку й витріщилася на триповерховий маєток у вікторіанському стилі, який височів над ними.

— Ого, — пробуркотіла вона. — Величенький.

На перилах великого ґанку тріпотіла поліційна жовта стрічка. Хоча вагонка, якою був обшитий будинок, дуже потребувала фарби, ознаки занедбаності не могли приховати того, що це колись був прекрасний дім з чудовим краєвидом. Вони вийшли з машини й піднялися сходами до будинку, поки сніг жалив їм обличчя. Зазирнувши у вікно, Мора побачила в сутінковій кімнаті хіба що обриси накритих меблів, схожих на привидів.

— Двері замкнені, — завважила Джейн.

— О котрій він мав нас зустріти?

— П’ятнадцять хвилин тому.

Мора видихнула хмарку пари.

— Вітер просто крижаний. І довго нам на нього чекати?

— Гляну, чи є сигнал. — Джейн насуплено подивилася на мобільний. — Одна поділка. Може вистачити.

— Я посиджу в машині.

Мора спустилася сходами і вже простягнула руку до дверей, коли почула голос Джейн:

— Ось він.

Розвернувшись, вона побачила на дорозі червоний «джип черокі». Одразу за ним їхав чорний «мерседес». «Джип» став поряд із «субару» Джейн, з нього вийшов чоловік з коротко стриженим волоссям, убраний саме за погодою в об’ємну пухову куртку та важкі чоботи. Він простягнув Морі руку в рукавиці, і вона побачила серйозне обличчя й холодні сірі очі.

— Детектив Ріццолі? — спитав він.

— Ні, я докторка Айлс. Ви, певно, детектив Джуревич.

Той кивнув, потискаючи їй руку.

— Я з департаменту шерифа округу Шенанго. — Глянув на Джейн, яка саме спускалася з ґанку йому назустріч. — Ви Ріццолі?

— Так. Ми приїхали кілька хвилин… — Детектив замовкла, не зводячи очей з чорного «мерседеса», з чоловіка, який саме вийшов із нього. — Якого дідька він тут робить?

— Він сказав, що ви саме так відреагуєте, — завважив Джуревич.

До них ішов Ентоні Сансоне, чорне пальто розвівалося від вітру. Він коротко кивнув Джейн, вітаючись і визнаючи очевидне: вона йому не рада. Тоді зосередився на Морі.

— Ви вже бачили тіло?

Судмедекспертка кивнула.

— Учора.

— Як гадаєте, ми маємо справу з тим же вбивцею?

— Звідки взялось оце «ми»? — втрутилася Джейн. — Не знала, що ви теж правоохоронець, містере Сансоне.

Чоловік незворушно розвернувся до неї.

— Я не плутатимуся під ногами.

— Це місце злочину. Вас тут не повинно бути.

— Навряд чи округ Шенанго у вашій юрисдикції. Вирішуватиме детектив Джуревич.

Ріццолі подивилася на копа.

— Ви даєте йому допуск?

Джуревич знизав плечима.

— Наші криміналісти вже оглянули будинок. Немає причин не пустити його з нами.

— То в нас тут тепер екскурсія.

— Департамент шерифа дав дозвіл за спеціальним запитом.

— Чиїм запитом?

Джуревич глянув на Сансоне, чиє обличчя здавалося кам’яним.

— Ми марнуємо час, — сказав той. — Певен, нам усім кортить забратися з цього вітру.

— Детективе? — натиснула Джейн.

— Якщо маєте заперечення, — мовив Джуревич, вочевидь не радий опинитися між двох вогнів, — можете звернутися до департаменту юстиції. А тепер, може, підемо всередину, доки остаточно не замерзли?

І він рушив угору сходами. Сансоне йшов слідом за ним.

Джейн подивилась їм услід і тихо мовила:

— Цікаво, хто ж його так підтримує?

— Може, спитаєте в нього, — запропонувала Мора й пішла до сходів.

Джуревич уже відімкнув парадні двері, тож вона ввійшла до будинку за чоловіками. Всередині було не набагато тепліше, але принаймні це був прихисток від вітру. Ріццолі зайшла за нею й зачинила двері. Після сліпучого снігу Морині очі не одразу звикли до сутінків у домі. Зазирнувши у вітальню крізь двері, вона побачила меблі, накриті покривалами, й тьмяний блиск дерев’яної підлоги. У вікно лилося бліде зимнє світло, забарвлюючи кімнату відтінками сірого.

Джуревич махнув на сходи.

— Зараз не видно, але люмінол виявив на сходинках та в передпокої численні розмазані плями крові. Здається, коли він ішов, то витер усе за собою, тож відбитки взуття доволі невиразні.

— Увесь будинок обробили люмінолом? — запитала Джейн.

— Люмінолом, ультрафіолетом, позмінним освітленням. Перевірили всі кімнати. Ті двері ведуть до кухні та їдальні, за вітальнею є кабінет. Окрім слідів тут, у передпокої, на першому поверсі не було нічого цікавого. — Він знову розвернувся до сходів. — Усе відбувалося нагорі.

— Ви сказали, будинок стояв порожній, — мовив Сансоне. — Як убивця зміг увійти? Були ознаки зламу?

— Ні, сер. Вікна були міцно зачинені. І рієлторка присягалася, що завжди замикає двері, коли йде звідси.

— Хто має ключ?

— Ну, вона. І каже, що він постійно в неї в кабінеті.

— Замок старий?

— Та я не знаю. Років двадцять.

— Припускаю, власниця будинку так само має ключ.

— Вона не поверталася до П’юриті вже багато років. Чув, живе десь у Європі. Ми не змогли її знайти. — Джуревич кивнув на накриті меблі. — Тут на всьому товстий шар пороху. Помітно, що тут давно ніхто не жив. А шкода. Такий солідний будинок і століття може витримати, а цей стоїть порожній. Доглядач раз на місяць заходить, перевіряє. Так тіло і зна­йшов. Побачив надворі авто, яке орендувала Сара Пармлі, а тоді помітив, що двері незамкнені.

— Доглядача перевірили? — запитала Ріццолі.

— Ми його не підозрюємо.

— Чому?

— Ну, почнемо з того, що йому сімдесят один рік. І три тижні тому він виписався з лікарні. Простату оперували. — Джуревич глянув на Сансоне. — Бачите, що на чоловіків чекає?

— Отже, маємо кілька запитань без відповідей, — підсумував той. — Хто відімкнув двері? Чому жертва взагалі сюди приїхала?

— Будинок продається, — мовила Мора. — Може, вона побачила табличку. Приїхала глянути з цікавості.

— Це все самі припущення, — відповів Джуревич. — Ми багато про це говорили, і те, чому вона сюди приїхала, залишається загадкою.

— Розкажіть нам про Сару Пармлі, — попросив Сансоне.

— Виросла в П’юриті, закінчила місцеву школу. Але так само, як багато інших дітлахів,