Читати книгу - "За п’ять кроків до кохання"

— Боляче не було. Я не злякалась.

Набираю в груди повітря й зітхаю з полегшенням, на яке чекала вже понад рік. Мої груди раптом роздуваються, і я починаю кашляти, вивергаючи воду з рота.

Дивлюся, як моє тіло, лише за кілька кроків від мене, робить те саме.

Еббі всміхається ширше.

— Мені потрібно, щоб ти жила, добре? Живи, Стелло. Заради мене.

Вона починає танути, і я панікую.

— Ні! Не йди! — кажу я, хапаючись за неї.

Вона міцно обіймає мене, і я відчуваю теплий квітковий запах її парфумів.

— Я недалеко, — шепоче вона мені на вухо. — Я завжди буду тут. Лише за дюйм від тебе. Обіцяю.

Розділ 26

Вілл

Моє горло вогнем горить.

Кінець моїм легеням.

Ще раз. Заради Стелли.

— Не… зараз. Ну ж бо… не зараз. Дихай, — благаю я, тримаючи долонями її обличчя, вдихаючи все своє повітря в її легені, і моє тіло зводить від холоду.

Так боляче, що я ледве витримую.

Перед очима все блякне, по краях запливає чорнотою, яка повільно застеляє все, і скоро я вже нічого не бачу, крім Стеллиного обличчя серед моря чорноти.

У мене вже не лишилося для неї жодних сил. Нічого не лишилося. Нічого.

Я випрямляюся, відчайдушно роблю ще один короткий вдих, глибоко в душі усвідомлюючи, що це останній вдих у моєму житті.

І я віддаю його їй. Усе, що маю, віддаю їй, моїй коханій дівчині. Вона заслуговує на це.

Схилившись на неї, я вдихаю в її легені все до останнього повітря в моєму тілі, гадки не маючи, чи цього досить. Чую, як виють удалині сирени викликаної мною «швидкої». Вода стікає з моєї голови, коли мої руки знаходять Стеллині, і я нарешті дозволяю темряві поглинути мене.

Розділ 27

Стелла

Відчуваю укол у руку.

Мої очі миттєво розплющуються, голова йде обертом, а зір потроху вертається. Над головою яскраві вогні. Але не святкові, що чарівно огортають дерева в парку. А флуоресцентні лампи лікарні.

А потім їх затуляють обличчя.

Мама.

Тато.

Я сідаю, відкинувши ковдри, озираюся на Барб. Вона стоїть поряд із медсестрою швидкої допомоги, яка бере кров із моєї руки.

Намагаюся відштовхнути руки медсестри, намагаюся підвестись, але я надто слабка.

Вілл.

Де Вілл?

— Стелло, заспокойся, — каже голос. Наді мною схиляється докторка Гемід. — Твої нові легені…

Я зриваю з себе маску, шукаючи його. Докторка Гемід намагається знов надягти її на моє обличчя, але я відвертаюся, виборсуючись із її рук.

— Ні, я їх не хочу!

Тато обіймає мене, намагаючись змусити лежати спокійно.

— Стелло, негайно заспокойся.

— Люба, будь ласка, — каже мама, беручи мене за руку.

— Де Вілл? — скрикую я, але його ніде не видно.

Несамовито обводжу очима все навколо, але тіло здається й безсило опускається на візок.

Я бачу тільки його тіло, зсутулене наді мною, коли він віддавав мені все своє повітря.

— Стелло, — чую слабкий голос. — Я тут.

Вілл.

Він живий.

Повертаю голову на звук його голосу й знаходжу його очима.

Між нами не більше за десять кроків, але здається, що ми далекі як ніколи. Я хочу дотягтися до нього, торкнутися його. Переконатися, що з ним усе гаразд.

— Прийми ці легені, — шепоче він, дивлячись на мене так, наче більше нікого тут немає.

Ні. Не можу. Якщо я прийму ці легені, то переживу його років на десять. Якщо я прийму ці легені, він стане для мене більшою загрозою, ніж будь-коли. Нам не дозволять перебувати в одному часовому поясі, не кажучи вже — в одній кімнаті. А якщо я підхопила B. cepacia, отримавши здорові легені, яких хочуть усі фіброзники? Це буде неправильно. Це буде катастрофа.

— Ти приймеш легені, Стелло, — каже мама поряд зі мною, стискаючи моє плече.

Дивлюся на тата, відчайдушно хапаю його за руку.

— Ти знаєш, скільки всього я втрачу через КФ? Що я вже втратила? Легені цього не змінять.

Я втомилася. Втомилася боротися з собою.

Усі мовчать.

— І я не хочу втрачати Вілла, — кажу я від щирого серця. — Я кохаю його, тату.

Переводжу погляд з тата на маму, а тоді на Барб і на докторку Гемід. Благаю їх зрозуміти.

— Прийми їх. Будь ласка, — каже Вілл і силкується вибратися з-під рятувальної ковдри.

Шкіра на його грудях і животі блідо-синього кольору. Його руки безвольно падають, коли Джулі й жінка з очима, як у нього, знову вкладають його.

— Але якщо я це зроблю, це нічого для нас не змінить, Вілле. Стане тільки гірше, — кажу я, знаючи, що нові легені не зцілять мене від кістозного фіброзу.

— Не все одразу, — каже він, не зводячи з мене очей. — Це твій шанс. І це те, чого ми обоє хочемо. Не думай про те, що втрачаєш. Думай, скільки отримаєш. Живи, Стелло.

Я відчуваю на собі руки Еббі, які міцно обіймали мене там, на ставку. Чую її голос, який промовляє ті самі слова, що зараз каже Вілл.

«Живи, Стелло».

Я глибоко вдихаю з відчуттям знайомої боротьби за повітря, яку веду щодня. У присутності Еббі я казала, що хочу жити. Як саме — доведеться подбати потім.

— Гаразд, — кажу я, киваючи докторці Гемід.

Вирішено.

Очі Вілла наповнює полегшення, і він тягнеться, кладучи руку на візок із ліками, що стоїть між нашими візками. Я тягнуся до нього, кладучи руку на інший бік. Бездоганно чистий метал розділяє нас, але це не має значення.

Його рука досі лежить на візку, коли мене повільно відвозять. До нових легень. До нового початку.

Але й від нього.

Я чую позаду себе кроки батьків, Барб, докторки Гемід, але востаннє озираюся на Вілла, і наші очі зустрічаються. І в тому погляді я бачу його в нашу першу зустріч у коридорі, бачу, як він куйовдить пальцями своє волосся. Бачу, як він тримається за інший кінець кия, поки ми йдемо через лікарню. Бачу, як він розрізає собою воду в басейні і світло танцює в його очах. Бачу його за столом напроти себе на його дні народження і як він сміється до сліз.

Бачу, як він дивиться на мене, кажучи, що кохає мене, лише кілька годин тому