Читати книгу - "Бунгало, Сара Джіо"

* * *

Я стояла на бульварі Сен-Жермен і дивилася на кам’яницю, у якій мешкала Мері. Пишна будівля з рядами невеликих балконів, прикрашених квітковими вазонами. Усередині мерехтіло світло. Мені кортіло дізнатись, як Мері жила під час окупації і чим обернулася їхня з Едвардом історія. Невже лист усе змінив? Він попросив її повернутися? Настала щаслива розв’язка? Було пізно, майже десята, але парижани юрмилися в кафе та ресторанах, а закохані пари гуляли, тримаючись за руки. Але свідчення жахів, які пережило місто, нікуди не зникли. Біля сміттєвого баку валявся обгорілий і пошматований нацистський прапор. Вивіска пекарні через дорогу почорніла від кіптяви, і вціліло тільки одне вікно. На дверях висіла нашивка — жовта зірка Давида.

Увійшовши всередину, я розшукала потрібний номер квартири й тихо постукала. Почулися кроки, заскрипів засув.

—Енн! — вигукнула Мері. — Ти приїхала!

Я обійняла давню подругу, і на очі набігли сльози.

—Треба себе вщипнути. Не можу повірити, що я тут.

—Ти, мабуть, геть змучена.

Я глибоко вдихнула.

— Мері, я мушу знати. Як Вестрі? Ти його провідувала? Він іще?..

Мері опустила очі й тихо мовила:

—Я кілька днів не ходила до госпіталю, можу тільки сказати, що поранення серйозні, Енн. У нього влучило кілька куль.

Повітря враз загуснуло та згіркло. В очах запекло.

— Я не витримаю, якщо втрачу його, Мері.

—Ходімо, відпочинеш, — давня подруга обійняла мене. — Залиш сльози на завтра.

Мері увімкнула дві лампи й жестом запросила сісти на диван з позолоченими панелями. Стіни в кімнаті були оздоблені туаллю.

— Красива квартира, — мовила я, усе ще думаючи про Вестрі. Мері здвигнула плечима. Вона не вписувалася в інтер’єр, наче школярка, що вбралася в мамину вечірню сукню.

— Я тут довго не затримаюся, — сказала Мері, але в деталі не заглибилася. — Приготувати тобі сендвіч? Чи круасан?

Мигцем глянувши на її пальці, я не помітила обручки й мимоволі прикрила рукою свій діамантовий перстень. Згадалось, як я ховала його на острові.

—Дякую, я не голодна, — відповіла я.

Що змінилося в Мері? Так само вкладене солом’яно-жовте волосся. Та сама усмішка, що ховає нерівні зуби. Але очі... Так, очі змінились. У них оселився глибокий смуток, і я жадала почути історію, яка стоїть за ним.

—А Едвард? — Від його імені аж луна пішла в кімнаті, і тієї самої миті я пошкодувала про своє запитання.

—З Едвардом покінчено, — сухо відповіла Мері й глянула у вікно, де світилися вогні Парижа й текла Сена. Вона сиділа мовчки, та зрештою підвела очі на мене. — Слухай, якщо ти не проти, я не хотіла б про це говорити.

—Так, звісно, — кивнула я. — Можу тільки уявити собі, що ти пережила тут... Під час окупації.

Мері поправила волосся.

— Це був справжній кошмар, Енн. Просто диво, що я, будучи американкою, вижила. Якби не добра французька, було б непереливки. Едвард, — вона затнулася, ніби звук його імені різав слух, — він роздобув документи, щоб ніхто не дізнався про моє походження. Досі не розумію, як вони мене не знайшли, якщо зважати на мої зв’язки з Рухом опору.

—Як страшно, Мері. Ти дуже смілива.

У її погляді зорив байдужливий смуток.

—Нацисти організовували зачистки, — розповідала Мері. — Життя в постійному страху, що скажеш щось не те, не так чхнеш — і тебе заберуть на допит. А бідні єврейські родини, які вигнали з власних домівок! У цьому будинку жили три сім’ї. У квартирі навпроти було подружжя з двома дітьми. Ми спробували їх урятувати, — вона сплеснула руками, — але запізнилися. Лише Бог знає, чи повернуться вони.

—Ох, Мері. — Мені на очі набігли сльози.

Вона похитала головою, ніби намагалася відмахнутися від іншого спогаду. Занадто болючого, щоб його воскрешати.

— Вибач, — мовила вона й витерла сльози носовичком, — я думала, що зможу поговорити про це з тобою. Проте ні, занадто боляче.

Я взяла Мері за руку. На зап’ястку було видно тонкий рожевий шрам. Спогади про Бора-Бора накотилися, наче хвиля.

— Будь ласка, не говорімо про минуле.

—Боюсь, я ніколи від нього не втечу, — зітхнула Мері.

—Але місто звільнили, — спробувала я перевести розмову в позитивне русло.

—Так. Це чудо. Спочатку здавалося, що його просто спалять. І нас разом з ним.

— Мері, — обережно озвалась я, — як ти опинилася тут? Ти приїхала через... Через лист, який я віддала тобі на Бора-Бора?

—Якби все було так просто, — замислено мовила вона. — Ні, я скоїла велику дурницю, коли сюди приїхала.

На мить я пожаліла, що віддала листа Мері. Якби він залишився в мене, вона зазнала б менше горя. З іншого боку, якби не лист, Мері не приїхала б до Парижа. Не знайшла б Вестрі. Не зателефонувала б мені. Дивно, як переплелися наші історії. Дуже хочеться, щоб щасливий кінець був і в неї, і в мене.

—Куди ти поїдеш далі? — запитала я, шукаючи на обличчі подруги знак, що вона впорається. Блиск в очах, ледь помітну усмішку, що-небудь.

Та вона тужливо глянула у вікно:

— Ще не знаю.

Надворі іскрилися вогні Парижа, я згадала про Вестрі, і мені стало легше на душі. Він десь там, серед оцих вогнів.

—Поїдеш зі мною в лікарню завтра? Я страшенно хвилююся... Так давно його не бачила.

Якоїсь миті сум у погляді Мері розвіявся:

—Звісно, поїду. До речі, Стелла теж у Парижі.

—Справді?

—Так, уже кілька тижнів.

—А Вілл?

—Теж тут. Вони одружуються десь за місяць.

— Як чудово, — усміхнулась я. — Хочу її побачити.

—Вони з Віллом поїхали на кілька днів на південь. Стелла засмутиться, що ви розминулися.

— Коли ми завтра вирушаємо до госпіталю?

Мері знову задивилася у вікно.

— Відвідувачів впускають з дев’ятої. Зранку зловимо таксі. А зараз — твоя кімната далі коридором, другі двері зліва. Ти геть утомилася, тож іди відпочинь.

Вона спробувала всміхнутись, але кутики вуст наче скам’яніли й обважніли від горя.

—Дякую, Мері.

Перш ніж рушити оздобленим червоним деревом коридором, я ще раз глипнула на вітальню. Мері непорушно сиділа на дивані, склавши руки на колінах, і дивилася крізь вікно на Сену й сяйво звільненого Парижа.

У цих стінах щось трапилося. Щось невимовно жахливе. Я це відчувала.

* * *

Перед нами